Я з Херсонської області Бериславського району. В нашому селі Шоблуківка залишилося 47 чоловік. Світла немає, води немає, на другій стороні річки - росіяни. У нас тут дуже спекотно. Я нікуди не виїжджала, від самого початку війни сидимо у домі. В погребі ночували. Ну, коли як. Гуманітарну допомогу нам давали. І продукти давали, і воду. Тому що води немає зовсім. 

В перший день я була на роботі. Зранку люди бігали, плакали, кричали. Якось моторошно було. Стрілянина, літаки – ну, таке було.

Найбільше шокувало, що розбивають наші домівки. І дітей немає поряд, роз’їхалися. 

Мій син служить, донька виїхала за кордон як біженка. Вона вже другий рік там. Важко, звісно, що рідко коли ми можемо поговорити, а побачитися не можемо - інтернету у нас в селі немає.

Зараз люди більше закрилися в своїх проблемах, кожен сам собі. Злі поставали чогось, немає дружності у нас. У нас хоч і село маленьке, але якось кожен сам собі.

Моє бажання - щоб скоріше закінчилася війна. Щоб був мир, щоб поверталися люди по домівках, щоб більше не чули ракет, бомб. Щоб у людей відійшли сльози і з’явилися усмішки на обличчях українців.