Бондаренко Тимур, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Викладач, що надихнув на написання есе — Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Майже тисяча днів війни. Кожен з них залишив незабутній відбиток у моєму житті та життях мільйонів українців. Після перших новин про вторгнення 24 лютого 2022 року світ змінився. Ми не тільки стали свідками історії, а й її безпосередніми учасниками. Ця війна стала випробуванням на силу, витривалість, віру та людяність для кожного з нас.

Мої перші дні війни — це суміш шоку, страху і невизначеності. Кожного ранку ми прокидалися з надією, що це лише страшний сон, але з кожним новим вибухом розуміли, що реальність набагато жорстокіша.

Одразу стало зрозуміло: життя, яке ми знали до того, більше не повернеться. Спочатку було важко усвідомити масштаб цього жаху — міста горіли, люди тікали, кордони ставали рятівними воротами для тисяч. Але водночас, в той хаос увірвалася нова сила: національна єдність.

Протягом цих 1000 днів моє життя змінилося назавжди. Я бачив, як мої рідні і друзі знаходили в собі мужність, про яку раніше й не підозрювали.

Хтось пішов захищати нашу землю зі зброєю в руках, інші долучилися до волонтерського руху, допомагаючи армії, біженцям, пораненим. Я сам став частиною цієї боротьби — підтримував, як міг, тих, хто потребував допомоги, і продовжував працювати, щоб забезпечити стабільність у своєму місті.

Окрім фізичного виснаження, ця війна принесла нам неймовірний емоційний тягар.

Щоденні втрати близьких, новини про загибель героїв, зруйновані будинки — усе це стало частиною нашої буденності. Та попри цей тиск, що руйнує душу, я побачив і світлі моменти. Люди, об’єднані спільною метою, знаходили в собі сили йти далі. Пам’ятаю, як у найважчі дні навколо панувала атмосфера взаємодопомоги. Це ті речі, які нагадують нам, що людяність і доброта сильніші за будь-яку ненависть.

Однак війна не просто змінила мій світогляд — вона змусила мене переосмислити своє місце в житті. Раніше я, як багато хто з нас, жив звичним життям, цінував буденні речі, сприймаючи їх як належне. Тепер кожен момент має особливу цінність.

Я навчився бачити важливе у дрібницях: радість від посмішки близьких, спокій тихого вечора без сирен, просту розмову з другом, який залишився живим після чергового бою.

Ці 1000 днів також зміцнили мою віру у перемогу. Українці показали світові, що наша сила не тільки у військовій майстерності, а й у незламному дусі. Ми продовжуємо боротися за своє право на свободу, за нашу землю, за наші сім’ї. Кожен день цієї війни наближає нас до того моменту, коли ми зможемо сказати: “Ми перемогли”.

І хоча шлях до цієї перемоги був і залишається важким, я впевнений, що ми вистоїмо.

Ці тисяча днів навчили мене головного: життя — це не про кількість часу, який ми маємо, а про те, як ми його використовуємо. Моя історія, як і історія моєї країни, зараз пишеться кров’ю, потом і сльозами. Але кожен день боротьби, кожен наш крок — це крок до свободи, до кращого майбутнього.

Сьогодні, на межі тисячного дня, я відчуваю не тільки біль і втрати, але й гордість.

Гордість за свій народ, за те, що ми залишилися незламними. Мій шлях під час цієї війни був важким, але він зробив мене сильнішим, сміливішим і більш рішучим. І хоча ми ще далеко від завершення цього страшного етапу, я вірю, що кінець буде нашим тріумфом.