Кобець Поліна, 9-б клас, Харківський ліцей № 37
Вчитель, що надихнув на написання — Мірошніченко Людмила Геннадіївна
Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»
Мене звати Поліна, я учениця 9-го класу. Живу і навчаюсь я у Харкові, і ось вже більше двох років я живу у місті, яке знаходиться у зоні активних бойових дій.
За весь цей час я зі своєю родиною пережила те, що в мирний час могло наснитися тільки у найстрашнішому сні.
Все почалося 24.02.2022. Я прокинулася о четвертій годині ранку від дивних звуків за вікном. Над нашим будинком постійно пролітали винищувачі, дуже низько і дуже швидко. Постійні вибухи на протязі декількох годин, через які в мене сталася панічна атака.
Моя мама одразу побігла набирати воду, яка зникла у автоматах вже через 15 хвилин. У місті почався хаос.
Паніка, тривога, страх і невпевненність у тому, що завтра взагалі настане — те, що керувало багатьма людьми у той ранок. Більша частина моїх друзів і знайомих одразу почали збирати речі і намагатися виїхати з міста, але були нескінченні затори, у яких люди проводили декілька годин, а то і діб. У той самий час до Харкова почала заїжджати ворожа техніка. Вони їхали колонами, і стріляли у все, що було на їхньому шляху. Але, не дивлячись на усе це, моя родина прийняла рішення залишитися вдома. На наступний день ми побігли до магазину, але було вже пізно. Біля магазинів з восьмої ранку вже стояла величезна черга, яка рухалася дуже повільно.
Нам доводилося стояти у черзі по 4 години, щоб зайти до магазину, у якому майже всі полиці були пустими.
Стояли ми під звуки сирени, вибухи і нескінченні перестрілки над головою. Хліб, м’ясо і картоплю могли ми побачити лише уві сні. Лише через два місяці, завдяки волонтерам зі школи, ми з моєю мамою і бабусею змогли скуштувати хліба.
Як на зло, у березні місяці у мене зламалася зарядка телефону, і нам з мамою довелося йти 3 кілометри пішки до радіоринку, тому що тоді навіть міського транспорту не було. Зарядний пристрій ми все ж таки купили, а от через 10 хвилин після того, як ми вийшли з ринку і зашли до ТЦ “Дафі” пролунав сильний вибух.
У магазині потріскалися вітрини, було враження, що прилетіло у саму будівлю.
Коли ми вийшли на вулицю, ми побачили стовп диму на ринку. На той час слів у нас не було, тільки у голові куча думок з приводу того, що якщо б ми у той час були там, то нас би вже не було.
Таких довгих і небезпечних походів у пошуку їжі у нас з мамою було дуже багато, бо єдиний магазин на Жуках розбили. Але небезпека наздоганяла нас не тільки на вулиці, а й вдома.
29-30 травня 2022р., по нашій вулиці випустили 15 касетних боєприпасів, один з яких впав у метрі від мого будинку.
В цей час ми з моєю сім’єю знаходилися вдома, нажаль. Мій кіт, який ніколи в житті не підходив до мене і не проявляв ніякої ласки і любові з кожним прильотом притискався до мене сильніше. Після цього обстрілу у нас тиждень не було світла, ми ходили у сусідній гуртожиток заряджати техніку, а по дорозі збирали уламки ракет. Це, на той час, була єдина розвага для дітей.
Після того, як наші захисники звільнили нашу область — життя трохи стабілізувалося. Але, на наше нещастя, наш рідний Харків і мій район і досі знаходиться під обстрілами. В останній раз ракета прилетіла у частний сектор, де були люди. Це сусідня вулиця від мене.
Ударною хвилею в квартирі вщент розбились скляні міжкімнатні двері, коли я сиділа поряд, та вилетіла балконні вікна разом з рамою.
Навіть при таких обставинах, відключеннях світла, і ситуації у місті, ми з моєю родиною віримо у те, що Харків незламний і витримає все! І я жодного разу не пошкодувала, що залишилася, адже Харків — єдине і незамінне місто, яке я любитиму завжди.