Безрученко Вікторія, 11 клас, Снігурівський ліцей Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Садовська Оксана Романівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді життя змінюється назавжди через події, які неможливо передбачити. Такою подією для мене стало повномасштабне вторгнення в Україну. Це був момент, коли світ розділився на “до” і “після”. Наше життя змінилося назавжди, коли реальність війни увірвалася в наш дім.  Війна принесла багато болю, втрат, страху, але водночас навчила мене й мою сім’ю сили єдності, взаємної підтримки та допомоги.

Коли моє селище Афанасіївка опинилося під окупацією, я відчула справжню ціну свободи. Окупація стала жорстокою реальністю, що принесла страх, невизначеність та постійну загрозу. 

Ми побачили війну не з телевізійних репортажів, а на власні очі - відчували її запах, чули її звуки, бачили її руйнівну силу. Наші домівки, колись сповнені тепла та затишку, стали свідками руйнувань та насильства.  Спогади про ті дні – це суміш жаху, відчаю та незрозумілої люті.  Ми як ніколи зрозуміли, наскільки важлива взаємна підтримка. Щоденні виклики, які приносила окупація, об’єднали нас ще більше.

Кожен член родини готовий був поділитися останнім шматком хліба. Моя сім’я завжди знаходила спосіб, як підбадьорити один одного.

Проте, перебування в окупації  все ж було нестерпним. Покидаючи село, ми брали з собою мінімум речей. Але найбільше втрат було не матеріальних, а емоційних. Втрата звичної реальності та невизначеність майбутнього стали тяжким випробуванням. Ми були змушені залишити все, що мали: рідний дім, знайомі вулиці, спокійне життя, – і вирушити в невідомість.

Моя сім’я тимчасово переїхала до іншого міста - у Чернівці. Але навіть там, у відносній безпеці, відчуття втрати та невідомості не покидало нас.  Все було чужим, не було знайомих облич.

Тиша, яка оточувала нас, була напрочуд гнітючою, на відміну від постійного шуму та тривоги, які супроводжували нас в Афанасіївці. Без знайомих та звичного оточення освоїтися було неймовірно складно. Ми відчували себе вигнанцями у власній країні, розлученими з рідним краєм та близькими людьми, попри те, що багато людей пропонували свою допомогу. Всі думки були про рідний дім…

Окремою подією стало рішення мого тата вступити до лав Збройних Сил України. Його шлях пролягав через найгарячіші точки: Бахмут, Куп’янськ, Вовчанськ. Кожна новина з фронту була, як удар ножем у серце.  

Ми молимося за його життя, за його повернення додому, за мирне небо над Україною.  Я пишаюся ним і водночас дуже хвилююсь за нього. Але навіть на відстані ми відчуваємо його любов та підтримку. Хоча сумуємо за ним щодня, але розуміємо, що його дії - це внесок у наше спільне майбутнє і майбутнє нашої країни.

Ще одним випробуванням стала катастрофа, спричинена підривом Каховської ГЕС російськими військами. Повінь, яка виникла внаслідок цього, принесла величезні втрати і руйнування. Вода підступала до нашого будинку в Афанасіївці спочатку повільно, потім все швидше, нещадно забираючи все на своєму шляху.  Наш дім постраждав, але ми не здалися. Ми працювали пліч-о-пліч, допомагаючи один одному відновити його. Ця трагедія ще більше згуртувала нас. Ми зрозуміли, що головне — це бути поруч одне з одним.

Моя сім’я відчула неймовірну підтримку від волонтерів, від небайдужих людей, які протягнули нам руку допомоги у найважчий момент.  Їхня підтримка, їхня солідарність стали для нас джерелом надії та сили.

Війна не просто забрала спокій, вона забрала відчуття безпеки, впевненості у завтрашньому дні. Сьогодні, оглядаючись назад, я розумію, як ці події змінили нас. Вони навчили нас цінувати кожен день і кожен момент, проведений разом. У найскладніші часи наша родина знаходила світло в простих речах: у сміху під час вечері, у підтримці, яку ми надавали одне одному, і в надії, яка ніколи не згасала і не згасає досі.

Але навіть у цих, здавалося б, безвихідних ситуаціях ми знайшли силу. Силу в єдності нашої родини, у взаємопідтримці та в прагненні допомогти тим, хто найбільше цього потребує.  

Наша сім’я активно допомагає ЗСУ: ми збираємо кошти, передаємо речі першої необхідності, надаємо будь-яку можливу підтримку нашим захисникам.  Ця допомога стала для нас не просто актом доброчинності, а способом виживання, способом боротьби з відчаєм та безнадією.  Вона дала нам відчуття причетності до чогось більшого, ніж наше особисте горе, наповнила нас силою та надією. Допомога армії стала для нас способом впоратися з відчаєм, болем та страхом. Активна діяльність, спрямована на підтримку захисникам, відволікає від власних проблем та дає відчуття користі, причетності до чогось важливого.

Це стало своєрідною терапією, яка допомагає зберегти психічне здоров’я в надзвичайно складних умовах.

Повномасштабне вторгнення змінило мене як людину. Я стала більш вдячною за те, що раніше сприймалося як само собою зрозуміле. Дім, спокій, сімейні вечори - все це набуло нового значення. Я зрозуміла, що справжня сила полягає у здатності підтримувати інших. Через випробування я стала сильнішою й усвідомила, наскільки важливо діяти разом із іншими заради спільної мети.

Війна забрала в нас багато, але вона також дала можливість побачити справжні цінності, такі як: єдність і здатність допомагати.

Повномасштабне вторгнення змінило моє життя назавжди.  Воно принесло біль, втрати та страждання.  Але воно також показало мені силу людського духу, силу єдності та силу допомоги. Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі, знаходимо сенс у хаосі та надію у темряві.  І ця надія, ця віра у перемогу, у світле майбутнє, є тим, що веде нас вперед.