Струтинська Софія, 10-в клас, Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Порало Наталя Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ти прокидаєшся. Ранок. Точніше ще тільки світає. Єдине, на що ти звертаєш увагу — це нажаханий голос матері. В очах сильної, веселої й найдобрішої жінки ти вперше бачиш сльози.

— Вставай, доню. Почалася війна.

Це було перше, що ти чуєш того дня, і перше, що змінює твоє життя назавжди. В цей момент твоє серце зупиняється. Збираєш речі. Що взяти? Як можна скласти в одну валізу все, що так нагадує тобі дитинство? Адже хтозна-коли зможеш повернутись. 

Чи вціліє щось? Як забрати із собою стіни, у яких зростала, у яких тобі показували, що таке любов і підтримка.

Як скласти ліжко, яке рятувало тебе від нічних марень п’ятнадцять років? Як можна залишити все? А вороги підходять, з кожною хвилиною все ближче і ближче. Ніхто не знає, коли вони доберуться до тебе.  

Батьки забирають тебе з собою у підвал, де ти проводиш найгіршу ніч у своєму житті.  Вас багато. Зовсім малих і зовсім дорослих. Уже не одна сльоза котиться по щоці, а ціла злива.

Батько умовляє не плакати, заспокоює, каже, що все буде добре. Та по його очах видно, що він сам у це не вірить.

Якщо й батьки зневірені, то як все може бути добре?

На ранок вас чекає дорога. Довга й складна. Їдете цілий день до дідуся у село на Захід. Підʼїжджаєте аж під ніч. Раптом перед вами чоловік зі зброєю. І притуляє батькові до потилиці. І ти, знову беззахисна, лежиш у машині на підлозі й молишся… Богу хотілося б сказати мені, але та людина, у якої зупинилося серце, не здатна вірити  в Бога. Вона вже ні в що не вірить.

— Гей, це свої свої — чується здалека. Виходить дідусь, ти його міцно-міцно обіймаєш, шукаючи захисту, і ви нарешті йдете до нього додому. 

Два тижні вас дванадцять людей у хаті, але ви тримаєтеся  всі разом.

Вечорами мовчки пʼєте чай, а вночі ховаєтеся у підвалах, сидячи на картоплі, й граючи в слова, щоб було не так страшно. 

Та настає час вирушати і прощатися з батьком. Попереду знову довга дорога, і знову сльози.... Хоч на новому місці красиве смарагдове море, та тобі байдуже. Серце переповнене болем від новин, від порожніх маминих очей, від  того, що життя вже не буде таким, як раніше.

Кожного  вечора ходиш через гори на дике узбережжя  і кричиш. Кричиш з останніх сил в безодню темно-синього моря так голосно, як тільки можеш. Так хочеться, щоб серце знову забилось, а воно стоїть на місці і не ворухнеться. 

Так триває наступні три місяці. Аж поки ти прокидаєшся від такого знайомого голосу. Тато! Тато приїхав. Ти летиш йому на шию і плачеш від щастя вперше за стільки часу. Та навіть це не змусило серце битися.

Нарешті ви вирушаєте додому. Дорога була важка, та думка, що ти скоро повернешся, гріє тебе і надає сил.

Ніколи не чекаєш, що так мріятимеш повернутися у свою кімнату, але в той момент ти найщасливіша. 

Проходить час. Здається, знову в тебе  звичайне життя. І в якийсь день ідеш по вулиці і бачиш свою найкращу подругу, яка теж нарешті повернулась. Ти щодуху біжиш їй назустріч й  обіймаєш так, що збиваєш з ніг на траву, на якій ви так любили лежати й дивитись на зоряне небо. 

Сімʼя, близькі люди, дім — усе поряд. Та все одно нічого всередині так і не зрушило з місця. А найстрашніше те що, я вже й не памʼятаю як це, коли бʼється серце…