Василенко Денис, 6 клас, Миколаївська гімназія №50 імені Г.Л.Дівіної

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горецька Надія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року життя кожного українця поділилося на «до» і «після». З цього дня дорослі і діти усвідомлюють, що їхнє безпечне і щасливе життя закінчилося. Потрібно бути уважними і обережними. Ми, діти на кілька років подорослішали. Я на той час був у третьому класі. Через кілька місяців зрозумів, що став дорослим, бо сприймаю світ і все що діється – по іншому. Як добре ми жили до цього часу! Тому зараз починаємо цінувати те, що втратили. Думаю, так вважає більшість дорослих і дітей.

Згадую той день… Жах аж шкіру проймає, пальці холодніють від цих страшних спогадів, які будуть зі мною все життя. Ці спогади я передам своїм нащадкам.

Так, у мене було спокійне, безтурботне життя. Але в той день моя мама, замість того, щоб прийти в нашу дитячу кімнату, розбудити до школи, забігла з жахом на обличчі і крикнула: «Почалась війна, збирайте речі!». Перші дні пам’ятаю ніби сон: ми сиділи в підвалі, добу майже не спали. Між короткими перервами між обстрілами піднімалися в квартиру, щоб приготувати їжу, умитися та перевдягнутися. Поївши, ми з сестрою провалювалися в короткий сон. А далі - знову підвал. Так продовжувалося три тижні. Згодом батьки вирішили, що нам потрібно виїжджати в село до бабусі і дідуся, які проживають в Центральній Україні, де на той час було відносно спокійно.

Так ми і зробили. Але тато, на жаль, залишився в Миколаєві боронити місто від ворога, бо він у нас військовий.

Дорога була важкою, тому що багато людей в цей час вивозили свої родини з міста, яке ворог дуже інтенсивно обстрілював. Щоб потрапити на Черкащину нам довелося найняти таксі до Одеси, де нас зустрів родич, який довіз до Умані.

Нажаль, нашій мамі довелося згодом поїхати в Миколаїв. Вона зараз у місті, разом з миколаївцями відбудовує наше поранене, але не зламлене місто – герой.

Я із сестрою у безпеці, у бабусі. Дуже сумуємо за батьками, стараємось відволікатися від переживань навчанням, риболовлею. Віримо, що настане світлий, ясний день, коли Україна переможе і ми з сестрою зустрінемось з батьками і знову будемо жити всі разом.