Покотило Володимир, учень 9 класу Комунального закладу "Харківська гімназія №86 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Омельченко Наталія Вікторівна

Війна. Моя історія

Коли я усвідомив, що почалася війна? Мабуть, не одразу. Вранці 24 лютого я прокинувся, як зазвичай, о сьомій. Подивився у вікно, там було синє, безхмарне небо і сяюче сонце. Я навіть не міг подумати, що саме такого чудового ранку моє життя розділиться на «до» і «після».

Кожного разу, коли я збирався до школи, то вмикав ранкову телепередачу, але цього дня, увімкнувши телевізор, почув саме ці слова: «В Україні почалася війна».

Певний час мені здавалося, що це сон, я не міг збагнути, що все це відбувається зі мною. Близько восьмої години ранку я вийшов купити води, там вже була величезна черга довжиною в декілька сотень метрів. Саме стоячи в черзі, я вперше почув вибухи та автоматні черги. Вже через деякий час ми з батьками їхали до мого дідуся, оскільки в його будинку є підвал. Дорогою до дому дідуся я бачив військових зі зброєю, військову техніку.

До дідуся приїхало доволі багато родичів, звісно місця всім не вистачало. Хтось спав на дивані, хтось – на підлозі, хтось – сидячи на стільці. Я пам’ятаю перші ночі, коли спав на другому поверсі й не міг заснути, бо всю ніч було чутно вибухи, навіть здригався дім.

Уже з першого дня в Харкові були доволі сильні вибухи, постійно доводилося спускатися в підвал. У перші дні ми поставили в підвалі декілька стільців, а вже згодом облаштували спальні місця з усілякого непотребу й принесли запаси продуктів. Мабуть, з четвертого дня війни ми повністю перейшли жити до підвалу.

Спочатку було тяжко весь час бути одягненим у зимові речі, бо було дуже холодно. Незвично було засинати й прокидатися, не знаючи, день зараз чи ніч. Кожного дня й кожної ночі в Харкові ми чули вибухи й стрілянину. 

Одного разу я стояв у коридорі, збираючись вийти на вулицю, раптом почув дуже гучний свист і відчув дуже сильний вибух. Для мене це все було наче уповільнено. Дім почало трусити, світло мерехтіло, я чув, як хтось кричав, а хтось біг до підвалу.

Згодом виявилося, що ракета влучила в будинок і зруйнувала  ще кілька будинків лише в декількох сотнях метрів від нашого. Пізніше ми знайшли у себе на подвір’ї уламки ракети.

Рівно місяць ми були в Харкові. Згодом батьки вирішили, що краще перечекати лиху годину за кордоном. Ми з моєю мамою, бабусею й молодшою сестрою поїхали потягом до Львова, а вже звідти за кордон. Пам’ятаю, як ми їхали на харківський вокзал і я через вікно автомобіля бачив зруйновані будівлі.

Мені не давала спокою в той момент лише одна думка: «Повернуся я до свого рідного міста чи ні?» Десять годин дороги потягом, дванадцять годин  автобусом до Варшави, шість годин потягом і ми приїхали до польського міста Вроцлав.

Усе нове, нова мова, нові люди, а мої думки лише про Україну й мій дім. Кожного ранку я прокидаюся й одразу читаю новини з надією на те, що прочитаю ці слова: «Війна закінчилася. Можна повертатися додому!». Дуже важко жити далеко від рідного дому, коли в тебе все залишилося там…

Майже півтора року ми прожили в Польщі. Але обставини склалися так, що зараз переїхали до Німеччини. І все ніби й добре, нові місця, нові друзі, нова школа, але все одно думками я постійно у своєму мирному минулому, у своїй школі, зі своїми друзями, у своєму будинку…

Ось так, одного дня я поїхав із Харкова зі своєю сім’єю за кордон лише на декілька тижнів, а вже майже два роки не був удома. Та ми з рідними підтримуємо одне одного, віримо в Перемогу, після якої мріємо повернутися до рідного Харкова!