Васін Даніл, учень 9 класу Каховської загальноосвітньої школи l-lll ступенів №5 Каховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нагірняк Олена Дмитрівна

Війна. Моя історія

Чи міг я, звичайний український підліток, уявити, що колись доведеться вживати ці слова в одному реченні? Чи уявити, що знатиму, що таке війна не з підручників історії? НІКОЛИ! Чи знав, що доведеться на собі відчути біль усього народу, цілої країни? Чи думав, що не буду мріяти і будувати плани на майбутнє.

Звісно, що НІ! Але доля розпорядилася інакше. Виявилось, що “Ніколи знову” не працює… Отже, війна, моя історія.

Лютий, звичайний ранок, не по-зимовому теплий. П'ята година, гучний вибух перервав мої вранішні марення. Не звернув уваги, може, почулося. Коли ж прокинувся, жорстока реальність наздогнала мене. Війна! Не почулося. Перший шок, страх, усвідомлення. Купа питань, на які не було відповідей. Купа справ, які стали зовсім незначними.

Наше життя  в одну мить розділилось на “до” і “після”. З'явилися нові цінності і пріоритети. Головне - родина. Ми разом, ми є один в одного. Все інше - неважливе.

Я прийняв той факт, що почалась війна. Прийняв, та не змирився. Як і всі, тішив себе марними надіями, що це на день, два, максимум - місяць. Але. Завжди є але… В окупації ми опинилися в перший же день. Вирішили залишитись вдома на стільки, на скільки це буде можливо. Лишитись виявилось простіше, ніж поїхати.

Та коли я кажу “простіше”, не варто думати, що життя в окупації - казка. Запхати своє життя у пару валіз, лишити все, що тобі дороге. Вирвати себе з корінням з рідної землі… Сама лише думка про це змушувала здригнутись.

У такі хвилини навіть сонце починає світити яскравіше. На небі, що над тобою, найяскравіші зорі. Повітря вдома не таке, як скрізь, воно інше, свіжіше. Бо це все вдома, все рідне і твоє. І неважливо, що і сонце, і небо, і повітря скрізь однакове. Але то все  чуже, далеке. Залишається одне - змиритись із власним вибором, бути впевненим, що чиниш правильно. І жити далі, жити одним днем, не озираючись.

Прокидатись кожного ранку, їсти, бігати, посміхатись. Зовні, здається, все, як завжди. Та тільки здається. Вся правда глибше, у душі.

Насправді наші душі вже давно розірвані, розтерзані на сотні шматочків. Тільки віра, надія на краще майбутнє тримає їх вкупі. Інакше вже давно б розлетілись вони за вітром, наче хтось дмухнув на зірвану мимохідь кульбабу. Відмінність лише в тому,  що кульбаба розлетиться з надією на нове життя.

А розвіяні душі назавжди поринуть у морок болю і ненависті.

Я навчився ненавидіти. І не тому, що я злий, чи збій налаштувань. Війна навчила мене ненавидіти. Вона вчить краще за будь-якого вчителя. Війна навчила всіх нас страху, зневірі й ненависті. Та як би страшно не було, як би сильно не боліло, ми знову і знову посміхаємось крізь сльози.

Віримо у світле майбутнє, попри всю темряву навколо. Кожного ранку воскресаємо і розправляємо зламані крила, щоб жити і не дати злу перемогти.

За весь час життя в окупації я багато бачив. Йти по вулиці і зустріти озброєного російського солдата - звичайне діло. Так само звично стало побачити солдата у своєму домі. Обшуки проводились, зазвичай, просто так, щоб сильніше залякати.  Хоча нам кожного разу казали, що шукають втікача чи диверсанта. Шукали їх, чомусь, у шафах, поличках комоду, під ліжком.

Взагалі солдати знаходяться скрізь: у моїй улюбленій кав`ярні, у затишному парку, навіть у магазині солодощів. Та найбільше засмучує не це. Сильніше болить те, що багато хто радіє їх присутності.

Коло спілкування моєї родини значно звузилось. Неможливо пояснити людям, що, радіючи солдатам, вони радіють і тому, що вони вбивають мирне населення, рівняють із землею міста і села, знищують нашу самобутність. Та, може, воно і на краще. Поряд залишись лиш ті, кому можна довіряти, хто допоможе у скрутні часи.

Тиша настає дуже рідко. Постійні вибухи змінюють автоматні черги і немає значення день зараз чи ніч. Я знаю, коли “вилетіло”, а коли “прилетіло”.

Літаки літають так низько, що ледве не зачіпають дах мого будинку. Та найболючіше - бачити ракети, які зі свистом пролітають над твоєю головою. І все, що ти можеш - молитися, бо за кілька секунд вона забере чиїсь життя, когось скалічить, зруйнує чиєсь  майбутнє. У такі моменти головне - не зламатись. Заховати свій біль і розпач якнайглибше.

І жити далі, з вірою, що скоро це скінчиться. Жити заради тих, хто віддав життя за нашу свободу. Заради тих, хто став невинною жертвою цієї війни. Жити заради самого себе.

Я знаю, що колись ця війна закінчиться. Вірю, що ми зможемо вистояти. Ми ж українці - незламні й нескорені, нащадки славних козаків. Ми обов'язково переможемо. Бо тут наша земля, наше коріння, наша історія. Україна  підніметься з колін. Добро завжди перемагає зло. Про це ми знаємо ще з дитинства. А ще, я точно знаю, що ніколи не забуду, якою ціною дається наша свобода.

Ніколи не перестану бути вдячним тим, хто зараз в окопах, тим, хто боронить нас, тим, хто платить найвищу ціну - життя. Нізащо у світі не зміню жовто - блакитний на триколор. А ще я ніколи не пробачу. Бо не маю на це ніякого морального права!

Все це частина нашого життя. Чергове випробування, яке випало на нашу долю. Маю надію, що ми гідно його витримаємо, щоб мати змогу написати свою щасливу історію. Бо ми…ну, ви знаєте!