Шегера Софія, 9 клас, Кременчуцька гімназія №1 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слоква Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На початку війни я, як і кожна інша дитина, не дуже розуміла, що все це відбувається серйозно. Іронічно, але я теж раділа, що не треба йти до школи. Іронія та почуття легкої радості дуже швидко змінилися на сором і смуток, коли ми дізналися, що наша рідна школа зруйнована вщент. Дуже швидко, днів через п'ять, наша домівка та підвал у літній кухні стали для мене зовсім рідними «локаціями». Перед очима розстилався сірий туман, наче життя перетворилося на чорно-білий серіал із сумною кінцівкою, а моя кімната все більше і більше ставала схожою на старий музей. Але їжа була смачнішою, ніж раніше, навіть напівфабрикати, які були нашим основним раціоном на той час.

Дні минали як години, тісне приміщення під землею – не найкраще місце для сну. Ми ніколи навіть не думали, що таке може статися.

Що будемо тіснитися в холодних стінах, що будемо заходити в хату тільки за потреби і прокидатися у темряві. Якщо взагалі вдавалося заснути. Небо сіріло, як і наша шкіра, сну я навіть не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, як кожен звук б'є у вуха, тьмяне помаранчеве світло майже догорілої свічки ріже очі навпіл, а у ніс просочується гидкий сморід свіжообробленої курки. Точніше перепілки. Маленької, дурненької, але колись живої. Нічого не зробиш, тварини самі себе не нагодують, але, щоб купити корм, потрібно їхати на базар. На вулиці обробляти тушки не дуже хороша ідея, тому в останній період нашого знаходження в місті, у підвалі ми усамітнилися з пташиною кров'ю, тому що змоги доглядати за господарством не було. Дивитися на це було гірше, ніж робити, напевно.

Тоді моїми розвагами була лише тонка розмальовка та періодична біль у спині.

З кожною сторінкою розмальовки все більше хотілося намалювати комусь зелену шкіру або синю, як лазурит чи ультрамаринова фарба. Червоні очі, або рожеві… Руки робили, ноги ходили, очі дивились, а не я. Коли розмальовка закінчилася, я нарешті прокинулася. Ми їдемо геть, зібравши речі.  Усі, що встигли взяти. Десь у моїй записній книжці досі є сторінка з написом: «ДІТИ», яка не підійшла по кольору. Кожен раз щось велике і страшне відривало від мене шматок, кожен раз, коли ми переїжджали з одного будинку до іншого. Тоді і зараз – зовсім різні світи, наче і я – дві різні людини. Розмовляти про це можна без кінця, але не варто.

Після остаточного переїзду мене наче обшпарило чимось дуже-дуже гарячим. Щось величезне і рожеве тягнуло мене за руки та штовхало в спину. Я почала робити багато нового, та не полишила й  старого.

Визначилася з тим, ким хочу бути, і зрозуміла себе. Хочеться сказати, що війна зробила мене кращою… Можливо, частково це так і є, але не такою ціною. Вона – аб'юзер, тиран, заплямований кров'ю різних часів, дає смачну їжу на розбитій тарілці, боляче відгризає ноги, але дає нові милиці, ллє питну воду у потрісканий стакан з дірками. Вода витікає, стає солоною, гливкою, і ти знов відчуваєш, як ноги дубіють від страху та болю, а увесь твій шлях повторюється знову у страшному сні.

Якщо війна була б людиною, хто знає, що б я зробила. Але вбивати не треба. Вб'єш – станеш таким, як і вона. Жорстоким, безжалісним, холодним.

Але ні. Не бути цьому! Не треба війни! Не треба смерті!. Нехай уже буде мир. І я знаю, що він обов’язково буде. Інакше ніяк. І я ще повернуся до своєї колишньої, але такої рідної домівки, щоб подякувати за те, що вона в мене була. Вірю в нашу перемогу! Дякую нашим захисникам за кожен прожитий день. І знаю: все буде УКРАЇНА!!!