Налєсна Аліна, 10-б клас, Харківський науковий ліцей-інтернат "Обдарованість"

Хто надихнув на написання — мама Налєсна Анна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У перші дні після повномасштабного вторгнення в голові панував якийсь туман,мені тоді було усього 12 років. Я не розуміла, чому люди такі збентежені. Але поступово я усвідомила: це не просто "війна", це якась гра на виживання.

Мене звати Аліна, я зі славного тихого міста-герою Старобільськ,що на Луганській області. З війною я познайомилася ще у 2014 році, коли ходила до садочка і недуже розуміла, чому вихователі ведуть нас у підвал. Коли я вже пішла до середньої школи, все було тихо й спокійно. Я жила звичайним життям, як і всі інші діти. Але доля мала свої плани… 24 лютого 2022 року моє життя перевернулося з ніг на голову.

Мій тато ще до початку повномасштабної війни вирішив стати на захист країни та пішов служити до збройних сил України. Коли війна розпочалася, наші тривоги посилилися, і ми постійно переживали за його життя.

Кожен дзвінок чи повідомлення було для нас надзвичайно важливим, адже ми усвідомлювали, що кожен зв'язок з ним міг бути останнім.

В нас теплилася надія, що це лише сон і ми ось-ось прокинемося від цього жахіття, та все буде добре як раніше. Проте, незважаючи на всі страхи та постійне відчуття тривоги, ми не втрачали надії та вірили, що він незабаром повернеться додому живим і неушкодженим.

У нашій оселі не було підвалу, тож ми вирішили піти до бабусі й дідуся, які на щастя мешкали поряд з нами. Вони піклувалися та оберігали нас та наші життя. Ми жили неподалік школи, де знаходилися окупанти, тому кожен постріл було чутно дуже чітко. Трохи пізніше, коли стало більш-менш тихо,

ми дізналися, що окупанти ходять по хатах, і якщо у родині був військовослужбовець, з такими людьми відбувалися жахливі речі... 

Ми розуміли, що настав час залишити рідне місто,задля нашої безпеки, адже знали, що сусіди не стали б мовчати й могли би нас виказати. Тож мама разом з бабусею та дідусем прийняли рішення, про те що настав час рушати та залишати наше рідне місто, хоч це було дуже важко. Наша перша подорож почалась з поїздки до друзів нашої мами, де нас ніхто не знав.

Там на нас уже чекала мамина давня подруга та її родина, які прийняли нас у свій дім. Проте й те селище міського типу на той час вже було окуповане, і ми не могли довго там залишатися. Коли бачили озброєних росіян, серце зупинялося від страху. Ми з молодшими братом і сестрою намагалися гуляти лише біля двору, де була гарна галявина, але почуття небезпеки не полишало нас.

Ми пробули там місяць. Мамі було дуже важко справлятися з нами трьома самій: прогодувати, одягнути, постійно дбати про нас та нашу безпеку. Але коли поруч були її батьки,наші дідусь та бабуся, що давали їй відчуття спокою, безпеки й упевненості в тому, що вона не самотня, і вони завжди допоможуть,їй ставало краще. Тому мама прийняла рішення повернутися додому до рідної України де на нас чекав наш батько.

Вже у травні ми повернулися знову до нашого рідного міста, але

в перші декілька днів нам було дуже лячно та важко виходити на вулицю ми боялися, кожного гучного звуку, пролітаючого над нами ворожого літака.

Одного разу до мене підійшла мама і запитала, чи не буду я проти, якщо ми переїдемо з рідного маленького міста до міста Харків. Я, звісно, відповіла, що не проти, адже давно мріяла побувати у великому місті, такому як Київ чи Харків. Тоді я раділа, бо ще не знала, що чекає на нас попереду...

Тато зв’язувався зі своїми знайомими, які нам й допомогли виїхати, і вже одразу після мого дня народження, яке було 19 червня, ми вирушули до Харкова. Це була дуже нелегка дорога, не зважаючи на те, що від мого рідного міста до Харкова їхати лише 3 години, ми їхали 14 годин та нам довелося проїхати 19 блок постів, де стояли окупанти. Виїхали ми у 4 ранку, тому у машині ми з моїми молодшими братом та сестрою спали, окрім мами, яка дуже нервувала, тому, що в тому місті в нас зовсім не було родичів та близьких нам людей, тільки нове та незнайоме нам життя. Тому мамі було дуже страшно за нас. Коли ми все ж таки дібралися до місця де нас мусили зустріти волонтери, русня заборонила далі їхати на машині, і нашому знайомому довелося нас висадити і далі зі своїми валізами ми йшли пішки. Так як моєму братикові тоді було лише 4 рочки він не міг довго йти сам, тому ми з мамою по черзі несли його на руках, то я везла валізу, а мама несла братика то навпаки. І ось нарешті ми дійшли до наших найкращих волонтерів, які видали нам водички й цукерок. Вони нас довезли до автобусів, а ці автобуси вже повезли нас до школи, де був волонтерский штаб у якому і почалося наше нове життя.

Маму одразу забрали заповнювати документи, а нас відвели до кімнати, де нам дозволили брати скільки ми захочемо смаколиків. Там були соки, печиво, цукерочки, пюрешка для малят та ще багато чого. Ми там пробули буквально хвилин 15-20, та після цього нас вивели на вулицю та й сказали чекати там, тому,що приїхали інші діти та люди. І тут мене охопила паніка,бо я взагалі не знала де тепер мені шукати маму, а ще я як сама старша повинна приглядати за молодшими, тому я дуже намагалася не подавати виду, що нервую. А в цей час мама вже поставила на вуха усю школу, тому дуже залякана мама дуже швидко нас знайшла.

Після того як мама закінчила заповнювати документи і знайшла нас, ми поїхали до нашого знайомого, де мали переночувати одну ніч, а наступного дня поїхати до тата. Я була безмежно щаслива, коли почула це, і вся моя втома зникла. Ввечері ми вирішили погуляти на дитячому майданчику у дворі. Погулявши, повернулися до квартири. Я довго не могла заснути, але прокинулася вже о 6-й ранку від звуків вибуху і розбудила маму, щоб ми їхали до тата. Я знала, що ми вирушимо тільки ближче до обіду, але я не могла дочекатися, тому коли настав час ми поїхали далі. До речі,

пізніше ми дізналися, що через годину після нашого від’їзду на той самий дитячий майданчик де ми гуляли ввечері був приліт. Думаю, це доля врятувала нас.

Потім ми нарешті зустрілися з татом і оглянули будинок, де мали жити. Він був у невеличкому селищі під Харковом, і там було дуже гучно через постійні прильоти, через які ми не могли нормально спати. Ми прожили там тиждень, але зрозуміли, що більше не витримаємо, тому довелося терміново шукати нове житло. Нам допомогли знайомі, і ми одразу переїхали до будинку на околиці міста. Коли ми приїхали туди, мене охопило дивне незрозуміле відчуття чи то тривоги, чи то радощів. Після переїзду я постійно плакала, мені було дуже незатишно в цьому домі. Мені зовсім не хотілося перебувати всередині, бо енергетика місця викликала погані думки й наводила моторошні відчуття. Тому я намагалася проводити більше часу на вулиці, щоб відволіктися.

Літо закінчилося, і треба було йти до школи, звісно, навчання було онлайн. Це був перший раз, коли я змінювала школу, тому дуже хвилювалася, але вибору не було. Мама запропонувала мені спробувати здати вступні іспити до чудової школи міста Харків, які я склала дуже легко. На щастя, однокласники виявилися дуже привітними, і тепер у нас із ними гарні стосунки.

І ось настала осінь. З кожним днем у будинку ставало дедалі холодніше, а господиня повідомила, що опалення вмикати не буде. Нам знову довелося шукати нове житло, адже залишатися там взимку було б надто холодно. Коли ми нарешті знайшли нове місце, я неймовірно зраділа, бо більше не хотіла залишатися в тому будинку, де було так некомфортно.

Після важкого й виснажливого переїзду ми нарешті знайшли дім, у якому нам затишно й комфортно. З часом ми звикли до цього залізобетонного міста — міста Харкова, міста героїв, яке стало для нас новим домом. Тут ми почуваємося в безпеці й починаємо будувати нове життя. Але, попри все, ніщо й ніхто ніколи не замінить нам нашого рідного дому. Ми сумуємо за місцями, де провели свої найкращі моменти, за рідними стінами, до яких так звикли. Бо саме там, у нашому рідному Старобільську починалося наше дитинство. Я вірю, що вже незабаром ми зможемо туди повернутися. Пройтися знайомими вулицями, рідними дорогами. Побачити наших близьких та рідних.