Афєндіков Олександр, 9-б клас, Великоновосілківська ЗЗСО І-ІІІ ступеня № 2

Вчитель, що надихнув на написання — Лапенко Ірина Євгенівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Щоб ніколи «знову…»

Війна, війна!

І знов криваві ріки!

І грім гармат, і шаблі дзвін.

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

Олександр Олесь

Чи помітив хтось, як війна змінила наші пріоритети, думки, вчинки, та й долі кожного за ці ТИСЯЧУ ДНІВ? Вона змушує нас на все дивитись по-іншому. Якби раніше я прочитав вірш Олександра Олеся «Війна!..», то не відчув би той біль, з яким писав сто років тому автор – свідок минулої війни. А зараз ця поезія мене вразила! Мабуть, через те, що я – свідок цієї війни…

Мені «ріже» вухо слово «знов». Чому люди знову починають війну? Чому наслідки війни: «могили, сироти, каліки, і сум покинутих руїн» – знову нічому не вчать людство? Чому в цивілізованому світі знову вбачають сенс у війні?..

Ранок двадцять четвертого лютого… Ми з сестрою збиралися до школи, батьки – на роботу. По телевізору – якісь жахливі новини. Мамі зателефонували зі школи: «Діти залишаються вдома до кінця тижня». «Ура!» - в один голос із сестрою зраділи ми, не розуміючи, що нас чекає далі. Потім телефон задзвонив вдруге, цього разу це був дзвінок із роботи. Мама також вдома… А ще через деякий час від батька я почув слово «війна», побачив матусині сльози…

Про війну я дізнався 2014 року. Тоді тато працював поліцейським у місті Мар’їнка, що за кілька кілометрів від лінії розмежування. Він розповідав про обстріли цього багатостраждального міста, про спроби росіян його захопити. 

Після оборони Мар’їнки батько отримав статус учасника бойових дій. Цього міста, на жаль, тепер немає…

Його, як вони кажуть, «асвабаділі» уже в ЦІЙ війні. Дивне звільнення! Звільнили від людей, від усього живого, зруйнували будинки…

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я розумів, що батько мусить захищати країну. Тата підняли по тривозі... Ми залишалися декілька діб у бабусі. Було страшно: чули далекі вибухи, гуркіт літаків, інколи бігали в укриття... Найбільше я переживав за сестру, тоді їй виповнилось сім років – ще маленька.

На вулицях була паніка, закривались магазини, школи і дитячі садочки так і не відкрились... Згодом я вперше побачив на вулицях селища важку військову техніку.

Найжахливіше, що запам’ятав, це легковики, переповнені людьми, на лобовому склі яких надпис на білому аркуші «ДІТИ». 

Люди втікали з міста Волноваха. Там уже йшли активні бойові дії…

Через декілька днів приїхав тато, на ньому був бронежилет, каска, в руках тримав автомат. Його слова різали ножем: «Ви мусите виїхати. Це не надовго! Все стабілізується – повернетесь!» Йшов сьомий день війни…

Третього березня ми прокинулись о 05:30 від вибухів. Мама закинула наші речі в одну валізу, взяла документи, на лобове скло автомобіля причепили білий аркуш з надписом «ДІТИ» і поїхали...

Наша подорож затяглась на декілька діб. Вранці сьомого березня ми заїхали до Івано-Франківської області, де нарешті відчули себе в безпеці. Але там ми були без тата, який за тисячу кілометрів, десь під Покровськом…

Скажіть, що замість серця у тих, хто обстрілює ракетами школи, дитячі садочки, лікарні? 

У нашому селищі було три навчальні заклади, два дитсадки, велика лікарня. Зараз замість них – руїни і згарища...

Попри все, ми з сестрою продовжуємо навчання онлайн у рідній школі. Беремо участь в олімпіадах, конкурсах, змаганнях, щоб прославляти свою школу, рідну Донеччину. Навіть в умовах війни…

У цьому році наша шкільна команда виборола обласний тур у Всеукраїнській дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура») у трьох вікових категоріях. Такого не досягала жодна школа за всю історію проведення цього конкурсу! Серед членів молодшої команди була моя сестра, я був у складі середньої! Ми представляли Донеччину в селі Осій Закарпатської області.

Зараз ми з мамою мешкаємо у Дніпропетровській області, тато несе службу на рідній Донеччині, рятуючи цивільних, вивозить їх із зони бойових дій. Він – «Білий Янгол» і ми часто бачимо в новинах, як він і його побратими ризикують своїм життям заради інших. Я дуже ним пишаюся!

Я також захоплююсь кожним воїном і волонтером, медиком і рятівником, правоохоронцем і будівельником… Кожним, хто робить все, щоб ніколи «знову».