Я народилась у Краматорську і тут живу вже 73 роки. Чоловік мій помер у 2023 році, я зараз одна. Працювала НКМЗ і на Енергомашсталі технологом, інженером. Потім дев’ять років працювала в училищі, й ще після виходу на пенсію дев’ять років проробила. Діток в мене немає і не було.
Ніхто ж не ожидав, що буде таке. Думали, що за два-три місяці все заспокоїться, а воно ніяк. Я жила тут і нікуди не збираюсь виїжджати. Хіба що скажуть, що ми тут будемо заважати, так як було в Авдіївці.
В такому віці нікуди не поїдеш, нікому я ніде не потрібна, то буду сидіти в рідному Краматорську. Страшно було, але все рівно ми вірили, що це все ненадовго. Ми чекали, що Україна буде Україною. Ми патріоти своєї країни.
Я самотня людина, то й сама справляюсь зі своїми нуждами. Зараз мені стали платити субсидію, то стало легше. Ліки отримую в поліклініці, бо там стою на обліку, а решту купую в аптеці. У мене дім теплий, все поки нормально, а що буде далі – поживемо, побачимо. Якщо скажуть, що треба виїжджати, то буду виїжджати.
Мені було важко, коли чоловік помер. А так я чекаю, коли буде наша перемога і настане мир, бо у 73 роки починати життя заново - це не те. А так - це не життя, а виживання. Тяжко тим, у кого дітки малі. Страшніше війни нічого немає. Я, як можу, задоначую на потреби війни по 200 грн з першого дня. Це я можу, і я буду донатити.
