Я мешкаю в Павлограді у приватному секторі. Бажання виїжджати у мене ніколи не було. Моя свекруха хвора, працюю без вихідних. Важко.

Збирала дітей до школи і почула, що війна. Не вірилося. Коли діти боялися, це страшно.

Зараз волонтерю допомагаю, пиріжки вдома печу. Тяжко на роботі працюю, а приходжу - одразу заготовки роблю. Дівчата приходять до мене додому, і ми з утра до вечора печемо. 

У мене на роботі є укриття, а тут ми до сусідки бігали – у неї підвал більший, ночували там. Переночуємо там в погребі і на роботу з нею йдемо. В підвалі ж зв'язку немає. Відбій - о другій-третій, а ми тільки о сьомій виходили. 

Страшно було: ми ж у погребі сиділи, а воно і там було чутно, як гепає. І за дітей дуже страшно. Сусідка дуже боялася - її колотило.

Я прийняла сімох переселенців - циганський табір у мене тут був, але не циганів. Так що я ніколи тут не скучаю, чимось займаюся весь час.

На роботі привозили нам гуманітарну допомогу, і моїм переселенцям теж - від Фонду Ріната Ахметова. Людям, які все втратили, взагалі тяжко. Як їм зараз все почати з нуля? 

Я вважаю, що війна завершиться у 2025-му році, а потім ще десятиліттями і внуки, і правнуки будуть це все пожинать.