Концерти попри сирени, і жодного дня без роботи – усе це про жіночий фронт у селі, де війна почалася з ракети над дахом.

Коли над будинком пролетіла перша ракета, Марія Бондар, вчителька математики з 48-річним стажем, стояла біля вікна. Страх, який охопив тоді її та чоловіка, був не новим, — покоління, виховане на фільмах про Другу світову, миттєво зрозуміло: це війна.  

Марія співає у колективі «Черешенька». Всі учасниці — пенсіонерки, наймолодшій за 60. Вони з першого дня повномасштабного вторгнення не просто співають. Вони виступають на благодійних концертах, плетуть маскувальні сітки, готують їжу для фронту, збирають кошти та купують необхідне для бійців.

«Ми не маємо права зупинитися», — каже Марія. У її голосі — сила і впертість. Її син — комісований, але з першого дня вторгнення працює із дружиною у волонтерському штабі в Черкасах.

А вдома пані Марія тримає культурний тил. Вони виконують українські пісні, шиють термоштани, передають мед, ліки, шкарпетки на фронт — усе, що тільки можуть. Для них це не хобі, а щоденна робота. Як каже пані Марія: «У нас навіть мови нема про зупинку». Вона мріє про день Перемоги. Про день, коли вони співатимуть із ранку до ночі на головній площі села. Про день, коли їхні зяті повернуться живими.