Манюк Альона Миколаївна, вчитель, Будеївська гімназія Кодимської міської ради Подільського району Одеської області

“1000 днів війни. Мій шлях”

Буремний час оповив мою рідну Україну. Як боляче, що на моїй землі знову війна. Сьогодні я зовсім по-іншому розумію це слово. Вона підступна, жорстока, загарбницька і несправедлива.

Вона, як чорний ворон, який не спить ні вдень, ні вночі, все кричить, вимахує крильми, б’є об землю. Вмирають люди, зникають села і міста, помирають тварини, птахи, гине природа, забруднюється повітря.

Ця війна торкнулася кожного з нас. Наші рідні, друзі, знайомі, односельчани пішли захищати нашу землю, дехто з них вже не переступить поріг рідної домівки, не побачить родину.

Серед цих людей — наш земляк, односельчанин Мукан Станіслав Леонтійович, 11.10.1989 — 24.02.2022. Цей молодий чоловік загинув у перший день війни, а додому повернувся на щиті через рік. У нього залишилася дружина і дві рідні донечки. Він був стрілець, помічник гранатометника ІІ мотопіхотного відділення І мотопіхотного взводу ІІ мотопіхотної роти військової частини А2896. Героїчно загинув у районі населеного пункту Рикове, Генічеського району Херсонської області.

Пам’ятаю Станіслава завжди веселим, говірким і працьовитим юнаком, який завжди і у всьому допомагав іншим. На жаль, йому ніхто не допоміг.

Звісно, ціна цієї боротьби дуже дорога — це найцінніше, що має людина — життя. Скільки людей вже загинуло, скільки залишилось на замінованих полях, скільки під завалами, скільки взято в полон?

Коли закінчиться це жахіття?!

1000 днів війни — це найстрашніша сторінка у житті кожного українця. Чи змінилося у нас життя? Звісно.

Ви знаєте, як ми живемо? Я, сільська вчителька, живу в Одеській області. Працюю у Будеївській гімназії вже шістнадцять років. У мене двоє маленьких дітей: старшій дівчинці буде 22 лютого чотири роки, а меншій — два.

На щастя, у нас тихо, але щоночі, коли діти засинають, лунає: «Повітряна тривога!» — і діти знову прокидаються… Навіть вночі підступний ворог випускає ті ракети, літаки, шахіди, що пролітають над селом.

У нас небо кричить!

Як ми живемо? Виживаємо. Ходимо на роботу, в садочок. Діти під час повітряної тривоги навчаються у бомбосховищі, а маленькі граються і сплять. Не можу на це дивитися…

Постійно плачу, боюся не за себе — за дітей. Доня часто питає: «Мамо, чому небо плаче? Його щось болить? Чому ніхто не хоче допомогти?» А я їй кажу: «Йому допомагають… Настане день, коли все буде по-іншому. Будуть літати лише птахи і наші літаки, я вірю в це».

Інколи здається, що вона все розуміє: навіть під час хвилини мовчання вона стоїть тихо, опустивши голову додолу, а потім ставить руку на серце і співає гімн України.

Щоденно ми — вчителі, учні, працівники гімназії — вшановуємо загиблих військових під час хвилини мовчання і співаємо «Ще не вмерла України». Це ми робимо не просто так, чи тому що нам сказали. Це ми робимо усвідомлено, щоб підкреслити, що ми — сильна нація, і ціль у нас єдина — це МИР і ПЕРЕМОГА!

Прищеплюємо любов до рідного краю, працюємо і навчаємо, робимо все для того, щоб наша ненька була вільною і самостійною.

Проводимо благодійні концерти, ярмарки на підтримку ЗСУ, плетемо сітки, розмовляємо з дітьми про наше сьогодення. Діти у письмових творах завжди пишуть про військових і дякують їм за їхню сміливість і любов до України.

Знаєте, як учні називають військових? Це не просто захисники ЗСУ — це герої-українці ХХІ століття!

З тією війною все перевернулося з ніг на голову. Навіть природа потерпає від цього страхіття. Коли таке було, щоб дерева і квіти двічі цвіли, щоб спека до 40, а горобці, які постійно жили у селі, десь зникли…

Жителів стає все менше, люди бояться за себе, свою родину і виїжджають, вони залишають все…

Ми — українці, нація сильних і терплячих, віримо в ЗСУ, допомагаємо захисникам, любимо свою землю, мріємо про мир і перемогу.

Ми хочемо спокійно жити, милуватися краєвидами України, розмовляти своєю рідною мовою, пишатися своїми героями!

Ми будемо вільними! Ми — народ! Ми — незламні!
Країна у нас — Україна! Мова — українська!
Прапор — синє небо і жовте поле!