Нагорняк Владислав
Вище професійне училище №42 м.Погребище
Вчитель, що надихнув на написання есе: Маркітан Олена Яківна

Моя Україна майбутнього

Україна… Моя Батьківщина.

Україна… Земля золотих ланів, безмежної блакиті неба, правічних дрімучих лісів.

Україна… Край волі й незламності, козацької слави і звитяги, миру і достатку.

Україна.. Рідна подільська земля над тихоплинною Россю, який ніжно і поетично звемо Надроссям.

Саме тут, у місті Погребище, яке розквітло у черешнево – яблуневих садах, народився і виріс я, звідки піду у великий світ життя. Це моя рідна батьківщина. Тут проживають мої батьки, дідусі та бабусі, а в майбутньому житимуть і мої діти.

Я люблю свою малу батьківщину, люблю – державу Україну, пишаюся тим, що є її громадянином. Своє майбутнє життя неодмінно пов’яжу із Україною.

У ВПУ -42, яке знаходиться у місті Погребище, я одержу професію електрика та газозварника. На своїй рідній землі буду примножувати її багатства, щоб у майбутньому моя Україна стала успішною державою.

Коли прийде час, я вступлю до лав Збройних сил України. Вважаю, що захищати рідну землю заради честі, миру і майбутнього – це велике покликання. Всі люди повинні розуміти, що живуть на одній землі і борються за Україну разом. На даний час проти України іде агресія зі сторони росії, але наш непереможний народ уже неодноразово доводив, що він піде на все, заради своєї волі. Тому я вірю, що Україна все- таки переможе агресора і за -живе у мирі та благополуччі.

Я з великою шаною ставлюся до історичної та культурної спадщини свого народу, до рідної природи та мови. Адже історія мого народу – це і моя історія, бо колись мої прадіди ходили в походи, а прабабусі важко працювали на панщині, тримаючи на своїх кістлявих руках панський достаток, свою нужду і маленьких діток.

Хіба можна це все забути?

Для когось - можливо, але не для мене.

Я не можу змиритися, що ми живемо на певній території, а не в Україні, що ми населення, а не українці. Ми довгий час мовчали, що маємо власний родовід, годували і напували цілющими водами чужі краї задаром. Мовчали під силою власного страху. А хто заперечував: доля його була визначена сусідськими та й власними можновладцями. Тоді повнилися українцями Соловки, Сибір, пермські табори. Ми забули, що є українцями. Нам допомагали це робити. Нашу мову називали «наріччям», а нас – «хохлами». Багатьох у цьому переконали. Ми повірили, що в нашій хаті повинен бути «старший брат», бо змирилися із званням «брата молодшого».

Я люблю цю землю, коли читаю про життя сина нашого народу Тараса Григоровича Шевченка. Він є зразком самопожертви ради конкретної цілі. У мене мурашки йдуть по шкірі ,коли співає хор «Реве та стогне Дніпр широкий», бо це співає душа мого народу, а значить – і моя душа.. від Карпат до Дону, від Волині до Криму. Як не любити і не жаліти Україну за її муки. За що вони падають на неї протягом віків. Падали навалами татарських орд, легіонами польських лицарів, Чорнобильським лихом, «братньою опікою північного сусіда», . Не можна цього забути. Треба бути стійкими ,відданими нашій Вітчизні . Ми повинні знати свою історію, мову, бо вона є виразником нашої національної гідності. Богом дана земля є для кожного святою і рідною. Тому її захист є найпершим обов’язком. Сьогодні моя Вітчизна переживає страшні події. У східних регіонах точаться криваві бої. Ціною людських життів вирішується доля і майбутнє моєї Вітчизни. Єдина Україна - іншого шляху у нас нема. Саме за це зараз воюють наші Герої, не шкодуючи власного життя.

Якою буде наша Україна – залежить від кожного з нас. Ми повинні виконати своє життєве завдання, здійснювати те добро, якого прагнемо для себе і для всіх. І тоді Україна нашого майбутнього буде для нас справжньою Батьківщиною.

А зараз Україна, як та Ярославна, стоїть на високому Дніпровому валу, виглядаючи собі щасливу долю, коли ж прийде той час!

Повинен прийти. Я вірю, що на мою рідну Україну чекає світле майбутнє!