Владислав
Вище професійне училище №42 м.Погребище

Моя Україна майбутнього

Україна… Моя Батьківщина.

Україна… Земля золотих ланів, безмежної блакиті неба, правічних дрімучих лісів.

Україна… Край волі й незламності, козацької слави і звитяги, миру і достатку.

Україна.. Рідна подільська земля над тихоплинною Россю, який ніжно і поетично звемо Надроссям.

Саме тут, у місті Погребище, яке розквітло у черешнево – яблуневих садах, народився і виріс я, звідки піду у великий світ життя. Це моя рідна батьківщина. Тут проживають мої батьки, дідусі та бабусі, а в майбутньому житимуть і мої діти.

Я люблю свою малу батьківщину, люблю – державу Україну, пишаюся тим, що є її громадянином. Своє майбутнє життя неодмінно пов’яжу із Україною.

У ВПУ -42, яке знаходиться у місті Погребище, я одержу професію електрика та газозварника. На своїй рідній землі буду примножувати її багатства, щоб у майбутньому моя Україна стала успішною державою.

Коли прийде час, я вступлю до лав Збройних сил України. Вважаю, що захищати рідну землю заради честі, миру і майбутнього – це велике покликання. Всі люди повинні розуміти, що живуть на одній землі і борються за Україну разом. На даний час проти України іде агресія зі сторони росії, але наш непереможний народ уже неодноразово доводив, що він піде на все, заради своєї волі. Тому я вірю, що Україна все- таки переможе агресора і за -живе у мирі та благополуччі.

Я з великою шаною ставлюся до історичної та культурної спадщини свого народу, до рідної природи та мови. Адже історія мого народу – це і моя історія, бо колись мої прадіди ходили в походи, а прабабусі важко працювали на панщині, тримаючи на своїх кістлявих руках панський достаток, свою нужду і маленьких діток.

Хіба можна це все забути?

Для когось - можливо, але не для мене.

Я не можу змиритися, що ми живемо на певній території, а не в Україні, що ми населення, а не українці. Ми довгий час мовчали, що маємо власний родовід, годували і напували цілющими водами чужі краї задаром. Мовчали під силою власного страху. А хто заперечував: доля його була визначена сусідськими та й власними можновладцями. Тоді повнилися українцями Соловки, Сибір, пермські табори. Ми забули, що є українцями. Нам допомагали це робити. Нашу мову називали «наріччям», а нас – «хохлами». Багатьох у цьому переконали. Ми повірили, що в нашій хаті повинен бути «старший брат», бо змирилися із званням «брата молодшого».

Я люблю цю землю, коли читаю про життя сина нашого народу Тараса Григоровича Шевченка. Він є зразком самопожертви ради конкретної цілі. У мене мурашки йдуть по шкірі,коли співає хор «Реве та стогне Дніпр широкий», бо це співає душа мого народу, а значить – і моя душа.. від Карпат до Дону, від Волині до Криму. Як не любити і не жаліти Україну за її муки. За що вони падають на неї протягом віків. Падали навалами татарських орд, легіонами польських лицарів, Чорнобильським лихом, «братньою опікою північного сусіда»,. Не можна цього забути. Треба бути стійкими,відданими нашій Вітчизні. Ми повинні знати свою історію, мову, бо вона є виразником нашої національної гідності. Богом дана земля є для кожного святою і рідною. Тому її захист є найпершим обов’язком. Сьогодні моя Вітчизна переживає страшні події. У східних регіонах точаться криваві бої. Ціною людських життів вирішується доля і майбутнє моєї Вітчизни. Єдина Україна - іншого шляху у нас нема. Саме за це зараз воюють наші Герої, не шкодуючи власного життя.

Якою буде наша Україна – залежить від кожного з нас. Ми повинні виконати своє життєве завдання, здійснювати те добро, якого прагнемо для себе і для всіх. І тоді Україна нашого майбутнього буде для нас справжньою Батьківщиною.

А зараз Україна, як та Ярославна, стоїть на високому Дніпровому валу, виглядаючи собі щасливу долю, коли ж прийде той час!

Повинен прийти. Я вірю, що на мою рідну Україну чекає світле майбутнє!