Доброго дня, моя історія може бути комусь не цікавою той нехай. Моє життя перед початком війни було не дуже цікаве, була в декреті, виховувала донечку маленьку, прибирала, готувала. Їздила до сестер у гості. Але перший день війни все змінив і, мабуть, змінив навіть мене, і відкрив на дуже багато речей очі.

Мої сестри разом зі своїми дітьми та чоловіками виїжджають з міста як можна далі в безпечне місце. А я забираю до себе свого батька, так як його квартира знаходиться на 8-му поверсі, а в мене з чоловіком був приватний будинок за містом.

Мій колишній чоловік на той момент працював у ДСНС і, коли почалась війна, його терміново визвали на роботу, де він і був місяць майже без вихідних. Так як його частина недалеко була від місця, де ми мешкали, то готувати хлопцям, прати – було на мені. Я на всю частину готувала і прала їхню форму, відтирала кров і тому подібне. Я намагалася підтримати чоловіка, бо в нього нелегка робота.

Через 3 місяці такого життя під постійними ракетами та вибухами дитина почала змінюватися, стала замкнена і перестала бавитися іграшками. Побалакавши з чоловіком, ми вирішуємо, що дитину треба вивозити з міста. Я домовляюся з сестрами і ми всі разом з дітками виїжджаємо з міста, до родичів.

Проходить місяць, як я виїхала з рідного міста, і в один момент мій чоловік мені каже, що він йде від мене і дитини, бо я його кинула і втекла від нього. І тому він знайшов собі іншу жінку, з якою зараз живе. Але в той момент біля мене була моя маленька донечка, якій було всього 4 рочки, і вона стала для мене найбільшою опорою у той момент та підтримкою, її слова ніколи я не забуду, що ми з нею дуже сильні і зможемо усе.

Я взяла себе в руки і почала працювати, доня моя була поруч. Навіть коли я зійшлася з другим чоловіком, моя доня дуже зраділа і відразу почала називати його татом. Тепер в нас усе добре. Для того, щоб усе було ідеально, залишилося тільки дочекатися закінчення війни, і коли мій чоловік повернеться живий з фронту до мене і наших діток.