Яворинський Назар, 8 клас
Комунальний заклад «Безруківський ліцей»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лобойко Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна! Скільки болю в цьому слові! Скільки жалоби! Скільки гірких сліз! Скільки молитв та благань! Війна прийшла до кожного, але не кожен розуміє, що таке війна. Хтось живе звичним життям, як до війни, а хтось не знає, куди себе діти від горя та печалі. Хтось втратив дім та близьких і в душі у них неспокій та біль у сердці.

Я є тим україцем, для яких війна стала днем, який змінив кардинально їхнє життя. Так! Мені пощастило, якщо можна це так назвати. Я зараз проживаю в більш-менш безпечному місці, в Україні, але не в рідному селі на Харківщині. Так! Мені пощастило, адже моя родина не була в окупації, ми не голодували , хоч і не шикували. Але війна назавжди залишила свій слід в моєму серці.

24 лютого – це був найдовший день в моєму житті. Пам’ятаю кожну хвилину цього дня. Жах, паніка та нерозуміння того, що відбувається. Дуже рано вранці, ще було зовсім темно, я почув гуркіт . Спросоння я вирішив, що мама прокинулась та вже готує сніданок. В голові промайнула думка, чому так рано. Хвилин через 10 я відчув, що все здригається. Ще за пару хвилин пролунало 2 вибухи і я, визирнувши із вікна, побачив стовпи диму над обрієм.

Я підскочив, вибіг до коридору і побачив заклопотаних батьків, які метушилися по всім кімнатам та комусь телефонували, і мама сказала, що почалася війна. Попри розгубленість, нашим рішенням було – залишатися вдома, і весь наступний місяць я можу описати, що ми жили як в давні віки: без світла та води, без гаджетів та інтернету, без чистих речей та елементарних речей для проживання. Відсутність сирени у селі змушувала постійно бути в стані тривоги та паніки. А ще важче було - все кинути і похапцем з однією валізою виїхати до іншого міста. Невідомість, безгрошів’я, сум та печаль, але ми були живі та всі разом. І ось перша спокійна ніч. Я такий був радий, що зміг прийняти гарячий душ та лягти в тепле ліжко без куртки і не в сирому підвалі. І я не можу передати, яким був смачним звичайний шоколадний батончик. Мені здавалося, що я нічого смачнішого ще не їв.

Війна забрала почуття безпеки й спокою. Тепер я знаю, як звучить вибух, коли ракета вдаряється об землю, і таке відчуття, що зараз стіни будинку рухнуть на тебе. Це такі емоції та відчуття, які ти не можеш передати словами.

Страх за своє життя та своїх близьких наповнює все зсередини, серце колота і стискається все тіло. Я ніколи не думав, що колись мені доведеться боятися померти! Але зараз я ціную життя і безпеку набагато більше. Наша родина стала ще міцнішою, ми почали підтримувати та розуміти одне одного більше. Адже ми зрозуміли, що сім’я – це найцінніший скарб. У нас навіть з’явилася традиція – один день на тиждень ми проводимо всі разом і без телефонів та інтернету.

Після початку повномасштабної війни в Україні мій тато вступив до лав Сил оборони, щоб боронити нашу Батьківщину. Я пишаюся ним, але й дуже переживаю за його життя. А ще величезний уклін нашим воїнам, які віддають своє життя і визволяють міста та села і знову повсюди майорять українські прапори. Якби не вони, Україна була б уже знищена.

Ми - сильний і непереможений народ! Ми все зможемо і перемога за нами! Слава Україні! Героям Слава!