Котик Лілія Дмитрівна, викладачка Нетішинської гімназії "Гармонія"

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна чорним круком влетіла у життя кожного з нас і змінила геть усе. Спершу був ступор. Мозок не хотів вірити, що це відбувається зі мною, що це моє небо пронизує руйнівна ракета вбивць, що це горять і здригаються від вибухів міста і села моєї країни, яка пережила не одне лихоліття. Невже знову? Та ще й так цинічно і жорстоко. У перші кілька днів здавалося, що проснуся і зрозумію - мені наснився жахливий сон. Але кожен наступний день ніс жахливі новини і свідомість змушена була повірити у це безглуздя. Як і тисячі інших я почала вчитися жити у нових реаліях.

Мені дуже боляче за мою країну і народ, а паралельно з трагедією і втратами це час гордості за свою націю: нескорену, згуртовану, яка стійко приймає удари і дає відсіч ворогу. На початку війни у нашому місті було створено добровольче формування територіальної оборони, куди взявши військовий квиток пішла і я. Разом з іншими пакувала допомогу для військових і постраждалих цивільних, готувала чай і бутерброди чоловікам, які вантажили пісок у мішки, створюючи оборонні пункти, проходила курси тактичної медицини тощо. Після зміни у роті ходила до своєї школи, де з колегами плела маскувальні сітки, шила прапори, пов’язки для захисників, аптечки, теплі жилетки і, як виявилося, серед моїх колег знайшлося багато кравчинь і швачок, які взялися до роботи так, ніби робили це завжди. І ніхто не нарікав і не скаржився.

Ножиці натирали пальці, з’явилися міхурі і рани, ми їх обробляли, закривали пов’язками і продовжували працювати. Біля однієї сітки стояли поряд вчителі, учні, батьки, пенсіонери, плакали і жартували, вболівали і молилися.

Коли заревіла перша сирена ми похапали свої тривожні валізи і побігли до сховища. Був пізній вечір. Темінь. Ліхтарі вимкнені. Бігли ніби чужим містом, не розуміючи до кінця що відбувається. А потім звикли організовано залишати помешкання і йти в укриття. Пережили локдаун. У нашому місті все на електроенергії, а електропостачання стало неможливим. За лічені години були розгорнуті штаби нескорених, підключені генератори, завезена вода, на вулицях запрацювали польові кухні, видавали кип’яток. Містяни облаштували свої пункти, ділилися необхідним, підтримували, допомагали, об’єдналися, як ніколи. Згодом відновили навчання: дистанційне, змішане, очне. І я пишаюся своїми колегами і своїми учнями, які не втомлюються працювати, навчатися, проводити конкурси, олімпіади, дослідження, писати наукові роботи, влаштовувати ярмарки, благодійні акції, плести маскувальні сітки, в’язати теплі шкарпетки, шити адаптивний одяг і подушечки для відпочинку військовим і робити ще силу силенну всього, аби разом наближати нашу перемогу. Але між цим є найгірше.

У місто на щиті привозять їх… молодих, мужніх, красивих, яким жити, будувати, кохати, народжувати, плекати… а ми їх оплакуємо і хоронимо. Це нестерпно.

Це ніби на мене падає небо. У липні так повернувся мій колишній учень, у якого я була класним керівником, якого вчила бути чесним, справедливим, сильним, добрим, якому назавжди залишиться 25. І я не знала як дивитися в очі його матері, які слова сказати згорьованим сестрам, я у нього самого просила пробачення, що світ не вберіг його молодість і чисті помисли. Я впевнена, що він не дорікнув би мені нічим. Але мені самій хочеться запитати у наших ворогів: де ваша честь і совість? Як ви очистите свої тіла і душі від крові невинно убитих нас, українців?

Ми інколи чуємо, що у нашому місті немає війни, ми лише кілька разів почули вибухи, роботу ППО, ну, подумаєш, сирени тривоги… Так, у нас немає руйнацій, дякуємо за це Богу і ЗСУ, але наші душі зруйновані, як у всіх українців і серця болять за кожного і сльози не просихають за кожного і молитви не стихають за кожного.

Я з тобою, моя січена шаблями, рублена мечами, катована катами, зруйнована ракетами, мінами, зранена, але вільна і нескорена, священна моя країно, незалежна моя державо. Слава Україні!