Середа Катерина, 10-б клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо запитати людей, коли почалася війна в Україні, більшість назвуть 2022 рік. Адже когось найжахливіші події торкнулись саме в цьому році та приглушили більш ранню дату або був ще маленьким в ті роки й не розумів до кінця все це жахіття.

У 2014 році я була ще малою, мені було всього шість років. Але той клятий день лютого відклався в пам’яті надовго. Тоді я не розуміла чого по всім каналам йдуть новини та благала бабусю ввімкнути мені нарешті мій улюблений мультфільм. Коли побачила її збентежений погляд, стало тривожно, через деякий час ситуація загострилася. Деякі батьки однокласників пішли обороняти наші землі, усюди збирались речі жителям Донецьку й Луганську та допомагали біженцям. Паніка тільки посилювалась на фоні цих подій, але через деякий час вся ця історія почала здаватись нереальною, начебто це був лише сон, бо дитяча психіка намагалась захистити себе…

День початку повномасштабної війни запам’ятався мені до дрібниць. Ще за тиждень почалась метушня, усюди були розмови про майбутню війну. Більшість не вірила або не хотіла вірити, та все одно хтось вже почав готуватись до найгіршого. Я з багатьма знайомими обговорювала, що «все це неправда і взагалі Росії це не вигідно». Та зранку двадцять другого лютого я понад усе хотіла почути мій дратівливий будильник, а не слова: «Прокидайся, війна почалась!» Пролунало сухо, жорстко, як виделкою по склу. Як зрозуміти, що ці слова це правда? Батьки пішли на роботу, а я залишилась на самоті без мережі з одним питанням, що взагалі робити. Наступні дні це суцільна ностальгія по карантину. Батьки без праці, люди шалено гребуть продукти з магазинів, а в нас двотижневі канікули, які не факт, що взагалі закінчаться. Людям вже не заборонено гуляти вулицею, але всі все одно сидять по домівках, бо вихід на вулицю наближає тебе до смерті. А

тобі залишається без особливого ентузіазму гортати соцмережі, які переповнені фотографіями по-звірськи зруйнованими домівками та жартами про Арестовича, який казав, що все скінчиться за два тижні.

Життя українців змінилося назавжди. Пам’ятаю першу почуту тривогу, коли ти впевнений, що це кінець та згадуєш всі свої щасливі моменти життя. А не всіма улюблена очна форма навчання вже стає мрією, щоб хоч щось було, як до війни. Але ми, на жаль, уже почали звикати, більшість ігнорує повітряну тривогу, та й іноді вибухи, бо немає бажання провести весь день в укритті. Ходимо в навчальні заклади та складаємо іспити.

Але дещо не звикнеться ніколи: біль від втрати найдорожчого. Ні одне місто України не залишилось без наслідків. Сотні зруйнованих домівок, місце, де ти почувався найкомфортніше, тепер залишиться лише спогадам. Атмосфера зруйнованого ТЦ «Амстор» посеред нашого міста, з якого колись доносилися звуки музики та розмови тисячі людей, перетворилась зі жвавої на моторошну, яка передає крики та бажання жити тих, заживо згорілих людей. Страждають і тварини, лякаючись звуків вибухів, а дехто залишився без власника або як при ситуації на Херсонській ГЕС просто втопився.

Неважливо людина за кордоном чи в Україні, бо в кожного є травма від війни.

Українці гинули по дорозі за кордон, їх не приймали в чужій країні, різко доводилось кидати все своє звичне життя та міняти повністю та й переживати за близьких, яким кожен день загрожує смерть…

Ми всі вже втомилися жити таким життям через забаганки Росії, але не треба втрачати надію!!! Допомагайте ЗСУ, долучайтесь до благодійних акцій, скидайте донати, підтримуйте військових, а головне продовжуйте вірити в нашу перемогу! Все буде Україна!!!