Мене звати Оля. Я мама двох дітей, яких виховую сама: доньці зараз 13 років, а синочку - 6 років. До повномасштабної війни ми жили у Слов’янську. Наша родина вже мала болючий досвід ще з 2014 року - тоді в обідній час було влучання у сусідній двір, а наш приватний будинок накрило осколками, були руйнування та сидіння у підвалах. Доньці тоді було лише 2 роки. Волею Бога ми залишились живі, але я назавжди запам’ятала цей жах. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не чекала до останнього. Розуміючи відповідальність, ми одразу переїхали до Лимана, але війна наздогнала нас і там. Евакуаційним поїздом ми виїхали до Львова - це була важка дорога в невідомість. У Львові нам було складно: людей з Донецької області не завжди добре приймали через мову, ціни на оренду були дуже високими. Я працювала вчителем математики, але потрібно було починати все спочатку. Згодом ми переїхали до Вінниці, де я зараз займаюся репетиторством онлайн та очно.

Війна залишила глибокий слід у нашій родині. Мій молодший син після всіх евакуацій та страху має енурез - його маленький організм так реагує на пережите. А донька зараз займається з психологом, у неї тривожний розлад. Нещодавно, коли вона з подружкою були у парку, стався приліт дрона. Все тремтіло, і вони після вибуху в паніці бігли ховатися й сиділи в укритті біля двох годин. Для неї кожен сигнал тривоги - це повернення до страху, який вона пережила ще маленькою дитиною. Попри все, вона неймовірно творча і займається вокалом з 6 років.

Я дуже хочу, щоб мої діти мали можливість потрапити до безкоштовного табору. Для нашої родини це не просто відпочинок, а шанс для дітей хоча б на деякий час відчути себе у безпеці, побути серед однолітків, отримати психологічне відновлення і повернути хоча б маленький шматочок мирного дитинства. Наша родина пережила забагато руйнувань та переїздів, але я дуже стараюся триматися, адже діти - мій найбільший сенс і моя сила.