Мене звати Олена Олександрівна. Ми через війну покинули домівку, роботу. Старший син пішов добровольцем захищати нашу країну. 24.02.22 поїхав в Маріуполь та 19.05.22 вийшов за наказом головнокомандуючого в полон до рашистів. Дитина меньша потребує реабілітації, бо було і є багато подій, які дуже впливають на стан дитини. Психолог та відпочинок, нові знайомства сину дуже потрібні, бо він майже не спілкується з дітьми, ще й навчання сімейне.

В перший день війни ми з меншим сином були вдома, прокинулись від вибухів. Старший син був у друзів. Чоловік був на заводі "Азовсталь", він там працював водієм. Був страх, паніка. Весь час меньший син запитував, чи не помремо ми. Бо це його друга війна, яку він застав. Також все це переживав, бо ми перебували під обстрілами в 2014 році.

Старший син виїхав в Маріуполь, а чоловік вивозив людей з завода в Краматорськ. Потім поїхали до матусі в село, думали, що там безпечно. Але на жаль ракети літали над хатою та ми майже місяць ховалися в підвалі. Потім 26 березня виїхали евакуац.потягом до Львова 

Дитина мене сам розбудив та сказав, що началась війна, бо обстріли були потужні. Він плакав. Став блідим, весь тремтів. Була паніка, сльози, крики. Після цього ми півроку відвідували психолога та лікаря. У нього від стресу начався енурез.

Настрашніше було 24 лютого, коли почалися обстріли, і 26 березня, коли виїзжали з міста. Та 19 травня, коли старший син виходив в полон. Ці жахи і досі в нашій голові.

Я проходила реабілітацію с психологами та мені не допомогло. Зараз стою на обліку у невролога та психіатра. Дитина також стоїть на обліку у невропатолога.

Нам не вистачало їжі, бо в магазині майже нічого не було. Грошей – також. Ціни піднялися одразу. Все купляли, на що вистачало коштів, в три дорога. За ліки зовсім не пишу, бо це був жах. Так місяць жили, не жили, а виживали. Та їли те, що було вдома. 

Нажаль в Стрию, куди ми переїхали, зараз знов летять ракети, та психологічний стан дитини погіршився.