На момент російського вторгнення я лікувалася в нашій лікарні від ковіду. Стан, на той час, був дуже важкий, постійно перебувала під киснем. Я цей ранок запам'ятаю назавжди, бо прокинулася десь близько п'ятої ранку від сильного вибуху, потім ще один пролунав… Прибігла перелякана медсестра і сказала, щоб терміново збиралася додому, бо щось незрозуміле коїться. Вона поспіхом зібрала всі мої ліки, на листочку розписала, що пити і що колоти, і відпустила мене. Таке незрозуміле відчуття було, ти не знаєш, що робити і це найстрашніше... Доліковувалася я вже дома, що могла собі колола та пила пігулки. І як наслідок, бронхіальна астма 4 прогресуючої стадії.

Ці потвори заїхали в наше селище 26 лютого на танках та БТРах. І почали показувати, що вони є закон, а ми ніхто і звати нас ніяк. На жаль, стресових ситуацій було дуже багато. Коли перебували в окупації, то зіткнулися з відсутністю ліків, продуктів харчування, а також - з постійною емоційною напругою, що ввірвуться до твоєї домівки. Як наставав вечір, люди боялися вмикати світло, виходити із квартири чи дому - скрізь були ці нелюди.

Виїжджали ми сім'єю дуже важко, переховувалися у добрих людей, що надавали прихисток та їжу нашій сім'ї. Ми їм дуже вдячні. Лише через чотири дні ми змогли виїхати на підконтрольну територію. На 41-му блок-посту я збилася і вже далі не рахувала. Кожен їх блок-пост - це насмішки, погрози, перевірки документів і багажу.

Найстрашніше - це погрози сексуального характеру в адресу моєї неповнолітньої доньки. Кожен раз здавалося, що серце просто перестає битися, як вони на неї дивилися. На підконтрольній території ми вже видихнули, але зіткнулися із постійними обстрілами, ракетними небезпеками. Але ми в Україні, ми патріоти, і незважаючи ні на що, ми всі віримо в перемогу та повернення до рідної домівки.

Довгий час мої дітки не бачили тата, а я - чоловіка, бо він одразу поїхав на місце дислокації. Вже декілька місяців як ми перебралися ближче до нього і можемо спілкуватися час від часу. Дітям тата дуже бракує. Особливо, після того, як чоловіка рідний брат загинув на війні, діти почали ще більше боятися за тата.  

Зворушує людська доброта та безкорисність. Коли зовсім незнайомі тобі люди ділять з тобою вечерю, кладуть діток на ліжко, а самі сплять на підлозі. Дають тобі в дорогу харчі і нічого не хочуть чути за плату. Ось чому ми непереможні, бо в нас є такі люди!

Найбільше мені нагадують про домівку м'які іграшки, які синочок взяв із собою. А також - багато фото та відео нашого мирного, спокійного, наповненого неймовірними емоціями, життя. Наше життя розірвалося на два шматки: життя до війни та виживання теперішнє. Дуже сумуємо за домівкою, за рідними, що залишилися вдома, за друзями, що розкидані по світу. Але ми не втрачаємо надію на повернення додому, на закінчення війни, на мир, бо втратити надію, це зневіритися в наших хлопцях та дівчатах, що кожного дня, ризикуючи своїм життям, вигризають кожен метр нашої Української землі. Слава Україні!