Зараз більша частина Охтирки зруйнована. Марина повернулась додому, але вона не певна, що загрози більше немає – місто й досі щодня обстрілюють

Я живу в місті Охтирка, поблизу кордону з росією. Ми прийняли на себе перші атаки окупантів. Коли їх військо йшло 24-25 лютого через нашу територію, нас бомбили із літаків і вертольотів.

Шокували нас найбільше події 25 лютого. На нас з літака викинули бомбу і все місто ходило ходором. Земля здригалась. Ми сиділи у підвалі, цеглини тряслися над нами - було дуже страшно. А потім з новин ми дізналися, як багато людей постраждало. Було багато смертей, трупів. Війна - це дуже страшно.

Я інвалід третьої групи, маю серйозні проблеми зі здоров’ям. Дуже складно було знайти препарати, які мені необхідні для життя. Ми не розуміли, як далі жити.

В перші дні ми зробили запаси води і їжі. А потім вже Фонди надавали нам гуманітарну допомогу. Ми їм дуже вдячні.

Ліки ми шукали в соцмережах, в людей просили. У нас аптеки були зачинені.

Три тижні ми протримались вдома, а далі - не витримали і поїхали на захід України. Були там близько п’яти місяців.

Зараз ми вдома. Вісімдесят відсотків міста зруйновано. Ми не виключаємо, що доведеться знову тікати. Ми живемо в 35 кілометрах від російського кордону. Тривожна валізка зібрана, живемо, ніби, на пороховій бочці.

Багато негативу, стресових ситуацій. Все це підірвало здоров’я, психоемоційний стан. З грішми проблеми, людям працювати ніде. Одне добре – ми не в окупації. Живемо і чекаємо доки закінчиться війна.

Перші роки після війни завжди важкі, але ми, українці, народ сильний, ми впораємося. Подолаємо всі труднощі. Я думаю, що це все закінчиться найближчим часом.