Шмиг Альона, 1 курс, Черкаська медична академія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шатило Світлана Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У мене було щасливе дитинство, як і всіх дітей України. Так ми жили до четверга 24 лютого 2022 року. О 3 годині 40 хвилин ночі Росія розпочала  повномасштабне вторгнення в Україну.

Протягом декількох днів  багато українців згадували, що робили рік тому, напередодні, і в цей страшний день. Хтось їхав до батьків, гуляв з дитиною, милувався краєвидами, готував розсаду, збирав валізу, щоб летіти у відпустку…Ніхто не чекав, що почнеться війна, і вона буде ТАКОЮ.

Війна-це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів війни я пройшла через безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та  саму себе.

Коли почалася війна, я була звичайною ученицею 7 класу, ходила до школи і брала активну участь у шкільному житті класу та школи. Проте з перших днів війни я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Перші новини про військові дії шокували не лише мене, а й мою родину. Я відчувала безпорадність, тому,що потрібно було ховатися вночі в підвал, а на той час була в гіпсі  моя нога.

Також я відчувала страх, але згодом з’явилося бажання діяти.

Після того, як з ноги було знято гіпс, я вирішила приєднатися до волонтерського руху. Це був мій перший крок на новому шляху. Допомагаючи іншим, я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи люди можуть об’єднуватися заради спільної мети. Ми класом і школою збирали гуманітарну допомогу, організовували акції, підтримували військових та їхні родини. Цей досвід навчив мене цінувати кожну мить і кожну людину, яка поряд .

Так як багато батьків в моїх однокласників на війні, ми готували для них різні передачі: їжу, напівфабрикати, одяг, постіль. Ходили класом писати плести сітки у волонтерський центр.

Головне вміти проявляти симпатію і не бути байдужими до інших людей та подій сьогодення.

Боротьба була для мене подвійна. За мир у нашій Україні і за моє здоров’я. Не закінчивши 8 клас у мене виникли серйозні проблеми зі здоров’ям. Кілька місяців моя родина самотужки пробувала справитися з моєю хворобою, консультувалися та лікувалися у багатьох лікарів. Першу операцію мені зробили терміново в Обласній дитячій лікарні в хірургічному відділенні, де провела  я все літо, тому що була довга реабілітація. Другу операцію мені робили у місті Києві в Інституті травматології та ортопедії. Там мені видалили куприка. До цього часу я не могла сидіти, тому що була дуже серйозна травма  не по моїй вині, де був переломлений куприк на 90 градусів, після чого я могла лише ходити і лежати.

Під час війни на уроки я виходила у дистанційному режимі у лежачому положенні. Після операції був дуже довгий період реабілітації, який триває і досі.

Перебуваючи у Києві я почула Київські тривоги і чула обстріли. В той час не було зв’язку і Інтернету. В цьому Інституті я побачила сотні поранених військових, я побачила справжню силу людського духу. Я зустріла людей, які ризикували своїм життям заради свободи інших. Це миті підтримки стали для мене невід’ємною частиною мого шляху. Я навчилася цінувати прості речі: запах свіжого хліба, сміх друзів, мирне небо.

Я зрозуміла, що життя - це дар і його потрібно берегти. Війна навчила мене бути сильною і стійкою, але також і чутливою до болю інших.

Я добросовісно брала участь в заходах громади, в благодійних ярмарках, кошти яких надходили на допомогу ЗСУ. Сумні події, але потрібні. Щоразу було важко і боляче всім, особливо рідним загиблих. Неможливо було не втриматися і не плакати. Ці сльози людяності і доброти. На жаль таке життя, що в ньому є місце і для щастя, і для горя. Тому, що нелегкі зараз часи в нашої країни.

В українського народу є любов, віра, надія, світлі думки на шляху до перемоги. Всі ми віримо, що здійсниться  наша спільна мрія це мир на нашій землі і щоб наші рідні були завжди здорові.

Світ тримається на набайдужих, чуйних людей, не здатних пройти поруч повз, завжди готових допомогти і надати підтримку.