Філіпська Вікторія

9 клас, Красноградський ліцей №3 Красноградської міської ради Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Філіпська Ганна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна… Завжди, коли раніше чула це слово, ставало моторошно. Переглядаючи фільми про війну, навіть уявити собі не могла, що стану її свідком.

Вечір… Мама й тато, я з сестрою – усі зайняті буденними справами. А сестричка вже тиждень просить маму не вести її до школи, бо буде війна. Мама заспокоює і говорить, що все буде добре. Лягаю спати з думкою, як я завтра сама залишуся вдома, раптом війна, що робитиму, якщо батьки будуть на роботі. Страшно… Засинаю…

П'ята тридцять ранку у тата дзвонить телефон, тато відповідає, голос його стає все напруженіший, він щось питає, кудись передзвонює, збирається і біжить на роботу,..

Мама розбудила нас і сказала, що до школи ми не йдемо, тому маємо швидко з рюкзаків дістати всі підручники, а на їх місце покласти теплі речі, засоби гігієни та тепло одягнутися. Так у моє життя увійшла війна.

Перший день часто літали літаки та гелікоптери, постійно гуділа сирена і ми з речами бігали до погріба, бо іншого сховища поблизу не було і немає. І там починалося найважче – очікування і прислухування до кожного шороху, до кожного гулу.

Перший місяць війни тягнувся неймовірно довго, ми усі хвилювалися за нашу троюрідну сестру Тетянку, яка лишилася з двома бабусями в Цупівці, як дядько розривався, не знаючи, як допомогти власній дитині, як вирвати її звідти хоча б до Харкова,

та як кажуть є Бог на світі, на допомогу прийшла мама її подружки, яка вночі в березні вивезла її разом зі своєю донькою до Харкова, а звідти до Польщі (бо на той час там працювала Тетянчина мама, а тижнем раніше тітка вивезла туди її старшу сестру). Потім дядька призвали служити.

Перші місяці я боялася усіх сторонніх звуків, особливо після першого прильоту. Я ніколи не забуду, як ми після цього вчотирьох спали всю ніч на підлозі в коридорі. До погріба більше не бігали, бо там сиро і ми почали хворіти, а з ліками була проблема.

Пів року надмірного страху та розгубленості, рятувала школа, хоч і дистанційно, бо так можна було відволіктися від жахіття війни і поринути у світ знань.

Війна все не кінчалася. Я розуміла, що просто допомагати нашим захисникам грошима замало.

Ми почали малювати малюнки, плести оберіги, збирати консервні баночки для окопних свічок і передавати волонтерам, мама пекла печиво та пиріжки для війскових, відносили теплі речі дітям ВПО.

Можливо, хтось робив набагато більше за нас, але головне для нас було і є не сидіти склавши руки.

Ця війна показала, хто друг, а хто ворог. Я зрозуміла, що часто те, що тобі дійсно потрібно, вміщається в одній долоні. Я вірю в нашу ПЕРЕМОГУ. Наша країна відродиться як фенікс-птах і стане сильною та могутньою державою, на цілісність якої більше ніхто не зможе зазіхати.