Година Тетяна
зразкова літературна студія "Зорецвіт"
Здолбунівський центр творчості дітей та юнацтва Здолбунівської міської ради Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Бржечко Юрій Ростиславович

Чому бути українкою – моя суперсила?

Українці – сильний та витривалий народ. Ще під час окупації радянського союзу вони змогли зберегти свою мову та культуру. Незважаючи на те, що у ті часи майже всіх українських митців та політичних борців мордували у психлікарнях чи гноїли у в’язницях. Тоді їм було дуже нелегко, але вони змогли відстояти та зберегти велику культурну спадщину свого народу.

Наші герої тоді вистояли, бо саме під їх натиском розвалився огидний монстр Московії. Але зараз нас знову хоче знищити той страшний та лютий звір, котрий довгий час був лише поранений, та прикидався невинною вівцею. І ми всі, як один, постали на шлях наших героїв, на шлях боротьби з цією ордою орків. Цей шлях нам освічується як колишніми велетнями духу, такими як Тарас Шевченко, Степан Бандера, Семен Петлюра, так і нинішніми героями сучасної війни. Їх вже в нас чимало, та, як заповідав наш Кобзар, справжня свобода окропляється лише кров’ю. Не тільки ворожою, але, на жаль, доводиться і нашою, рідною.

Коли я народилася, то моїм батькам було досить нелегко. Давалось взнаки радянське минуле. Були матеріальні негаразди. Та попри все, раз за разом я починала все більше відчувати, що живу у своїй новій та вільній державі. Адже навколо мене моє небо, моє повітря, моя мова, мої непересічні ідеали. Особливо, це я відчула, коли поїхала у подорож до волошкового поля. Це ніби остаточно змінило мене, або щось змінилось у мені.

Десь далеко виднілось жовтаве поле з ріпаку, що ніби переливалось з цим синім полем, де я стояла по пояс у волошках. все це повністю огорнуло мою душу, і я відчула природність одного з символів нашої країни, – такий рідний мені жовто-блакитний стяг. І саме в ту хвилину я зрозуміла, що народжена на землі, яку люблю усім своїм маленьким сердечком. Це моя земля, земля моїх батьків, усіх тих, хто відстоював її у страшні історичні часи.

Бути українкою – це велика нагорода, яка виборювалась віками. Тому велику вагу має те, наскільки ми знаємо своє минуле. «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», – влучно колись висловися великий український митець Олександр Довженко. Адже не знаючи правди, ми стаємо легкою здобиччю ворожої пропаганди. великий спадок дістався нашому народу, і я пишаюсь тим, що я українка, і відчуваю все переконливіше, що бути українкою – це моя суперсила.

Я залишаюсь на своїй землі і буду стояти на ній до останнього. Я – українка і мені притаманна витриманість, сила духу і відчуття справедливості. Адже наша боротьба ніколи не тривала за чужі землі, а тільки за відстоювання своїх.

Українське джерело моєї душі дає мені наснагу вірити у нашу перемогу, у наше процвітаюче європейське майбутнє. Бути українкою для мене – це подорожувати по рідній землі, читати твори українських письменників, слухати милозвучні пісні, спілкуватись з підлітками на мові наших батьків, і молитися на моїх предків за наших воїнів.

Сама я давно граю на бандурі. І тільки тепер чомусь відчуваю, що торкаюсь не просто до струн цього інструменту, а до самих струн живої української душі. Тепер, коли я виконую українські пісні, я переймаюсь набагато більше, аніж колись. всі мої думки тоді перебувають, або у далекому історичному минулому нашої Батьківщини, або вони ширяють десь далеко до самого фронту, де наші герої захищають нас від ординської навали. І тому, поза тим, що я з батьками збираю і надсилаю кошти та посилки нашим бійцям, мені здається, що мій важливий вклад в майбутнє України полягає саме у тому, що я думаю про неї і пишу патріотичні тексти, що я переймаюсь її долею і граю на бандурі.