Олену Анатоліївну війна наздоганяє ще з 2014 року. Без постійного доходу їм із сином-інвалідом живеться важко. Поки немає постійної роботи, вони волонтерять
Для мене війна почалася в 2014 році. Тоді я працювала в Мар'їнці, була директором заправки. І якраз за стіною заправки «ДНРівці» поставили свій блокпост. Тоді я втратила роботу. Ми спочатку ще їздили туди - думали, що все це ненадовго. Якось не вірилося, що воно затягнеться. А потім уже, звісно, я залишилась без роботи.
Взагалі я з міста Гірник Донецької області, це за 11 кілометрів від Мар'їнки. Потім працювала секретарем у міській раді Гірника, а з 2021 року - спеціалістом з реєстрації місця проживання.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були останній день у відряджені в Дніпрі. Було страшно, бо наш транспорт покинув нас, і ми винаймали самі маршрутку за 10 тисяч. Потрібна була тільки готівка. І коли я повернулася додому, то ми почали планувати евакуацію людей. Особисто я не планувала виїжджати, доки мені не зателефонувала подруга з Бучі, яка в тамтешній міській раді працює. Вона сказала: «Олено, виїжджай».
Подруга дуже добре знала мою проукраїнську позицію. Ми волонтерили, допомагали військовим, їздили до них у лікарню провідувати, смаколики готували й генератори привозили та все інше, що їм було потрібно.
У нас група була невеличка в нашому місцевому ПТУ. Були і діти патріотичні, і вихователі. Дуже добре в нас було все організовано. Ми виїхали 8 квітня з міста Гірника евакуаційним автобусом до Покровська. Якраз цього дня прилетіла ракета на Краматорський залізничний вокзал. Ми тоді ще цього не знали. Приїхали, нас на вокзалі висадили, але все було зачинено й ніхто нічого не говорив. Усіх висадили в Покровську, хоча до того частину людей хотіли завезти в Краматорськ. Словом, ніхто нічого не пояснив, і ми потягом поїхали до Дніпра. Потім про все дізналися.
Переночували з сином у Дніпрі у знайомої. У мого сина інвалідність, ДЦП. Йому зараз 29 років. Приїхали до Кропивницького, я ще везла жіночку-пенсіонерку. У неї донька проживає в Кропивницькому. Дуже важка була дорога. Людей багато. Ми з рюкзаками. Я навіть не бачила ні сина, ні жіночку, яку везла. Ми всі стояли в потязі в різних позах і тільки перегукувалися. Було дуже багато людей, і в усіх – розпач в очах, нерозуміння і страх невідомості…
Приїхали, облаштувалися і наступного дня пішли й записалися в чергу до УСЗН, щоб оформити довідки переселенців. А ще через день пішли волонтерити. Спочатку в греко-католицькій церкві – весь квітень і аж до вересня. А потім нас попросили про допомогу для Армії Спасіння тут, у Кропивницькому. Це також церква, і вони допомагають переселенцям.
Прийшли і залишилися. Досі там волонтеримо. Нам подобається людям допомагати. А ще ми там сітки плетемо. Правда, зараз у мене проблеми з рукою, тому я поки що не плету.
З роботи 29 лютого нас всіх попросили звільнитися, тому що Курахове щодня під обстрілами, і наповнення бюджету немає, ні з чого платити навіть ті три тисячі. Тому я знову втратила роботу через війну. Тепер не знаю, на що житиму. На роботу планую тут влаштуватися, але поки що лікуюсь. Син поки не може знайти роботу. Став на облік у центр зайнятості.
Нещодавно загинула моя подруга з дев’ятирічним сином. Їй було 36. Минулого тижня прилетіло в лікарню, і там вони загинули.
Я дуже позитивна людина. Мені всі кажуть: «Хай би як було погано, але тебе побачиш зранку – і так приємно стає! Настрій підіймається. Бо ти завжди всміхаєшся». А ще в мене дуже гарні друзі. Боженька дає мені дуже добрих людей на моєму шляху - це велика підтримка. Навіть із тими друзями, з якими ми були разом у дитинстві, з якими нас доля розкидала, ми постійно на зв’язку. З однією подругою з дитячого садочка товаришуємо, а є ще однокласниці. І тут познайомилися з людьми під час волонтерства. Дуже добрі місцеві, і переселенців багато знайомих. Моральна підтримка дуже потужна.
Зараз найзаповітніша мрія – це перемога. Хотілося б додому повернутися і відбудувати все. Дуже хвилююся за хлопців, які повернуться з війни, тому що в них буде психіка порушена і люди їх негативно сприйматимуть. Нам потрібно багато психологів зараз, щоб із людьми працювати. Щоб потім тим хлопцям, на яких ми зараз молимося, дати підтримку й повернути їх до нормального життя.
