Я з села Качкарівка Бориславського району. Мені 63 роки. Нормальне життя було, і робота була до війни.
До нас в село заїхали рашики на техніці своїй, окупували. У нас зв'язок пропав, нічого не було.
Я виїхав тільки перед новим роком. Діти мене забрали до себе в Кривий Ріг, бо там була примусова евакуація. Я не хотів кидати там дім і все хазяйство, але вони настояли - прийшлось виїхати. Тепер іноді туди навідуюсь, щоб дивитися.
В окупації не можна було пенсію зняти і не можна було звідти виїхати, бо не випускали росіяни. Коли нас звільнили, я зробив собі карточку і отримав пенсію за дев’ять місяців.
Росіяни давали гуманітарку, а її не сильно хто брав. Ну, там така гуманітарка була: вони для себе знімали, показували, що черги великі, що люди їх прівєтствують.
Получали, в основному, багатодітні і ті, в кого ні хазяйства не було, нічого. З магазинами проблеми були, бо позакривалися.
Шокувало їхнє відношення до нас. Окупанти без усякого приводу через кожні 3-4 дні ходили по хатах і все переривали: шукали то прапори, то ще щось. Ходили по погребам, по підвалам. Телефони позабирали в половини людей, в кого айфони новенькі були. Понаписували розписки, що вони їх провірять і повернуть, а люди, дурні, надіялися. Так нікому і не повернули нічого.
Ми, в основному, нікуди не виходили: страшно ходити було по селу. Нас заставляли пов'язки білі на руку прив'язувати, постійно зупиняли, документи перевіряли.
Дай Бог, щоб із домом нічого не сталося, щоб його восстанавлювати не прийшлося, бо вже у мене не ті года, щоб ремонтом займатися.
