Росіяни дуже жорстоко обстрілюють Гуляйполе. Навіть будівля МЧС і пожежна машина регулярно потрапляють під обстріли

Ми з міста Гуляйполя, у нас прифронтова зона. 23 числа ми ще нічого не знали, а 24-го вже почули, що війна, але не могли уявити, що все буде саме так, що настільки швидко росіяни дійдуть майже до Гуляйполя. 

2 березня вони зайшли в місто, але наші зі сторони Пологів швидко відбили їх. Зі сторони Пологів домівки дуже розбиті. Багато було загиблих. Ми в страхітті жили, не виїздили довго з Гуляйполя. Бувало, із сусідами зійдемося всі, і тільки-но починають стріляти – тікаємо або падаємо на землю. 

Переживали, щоб ніхто не загинув. За своє життя боялися й за те, що навколо робиться. Не могли зрозуміти. 

Води не стало - почали нам її привозити. І тільки-но привезуть, усі люди збираються з відрами й баклажками – і відразу починають гатити. Ми ті відра кидаємо й тікаємо. Або під парканом падали, доки ті снаряди пролетять кудись далі. 

Не стало світла майже одразу, а вже трошки пізніше – і газу. Це був лютий, ще холодно було, і в домі теж. Ми майже постійно в підвалі вночі були. Намостили собі на ящиках ковдри, куфайки. Там було дуже холодно й сиро. Стали перемерзати, застудилися. Не знали, що далі робити. Постійно стріляли – то вночі, то вдень. Ми кутали ноги. Не було де нагріти води, щоб хоча б у пляшки набрати. Було дуже важко, і нам прийшлося виїхати. Сусіди молодші навіть раніше виїхали, а ми ще трималися там: думали, через місяць-два все закінчиться.

Ми з чоловіком виїхали до Запоріжжя, проживаємо тут на квартирі. Нам дуже боляче і страшно. Навіть не знаємо, що далі робити. Старший син працює в Гуляйполі в пожежній частині. Уже двічі розбивали і машину, і будівлю. Хлопці якось поприкривали плівкою і працюють, тому що людям потрібно допомагати: гасити будівлі, розбирати завали, розвозити воду. А ми тут перебуваємо. 

Нам, пенсіонерам, дуже важко жити за таких обставин, тому що майбутнього немає ніякого. Ми просто надіємося на краще, але не знаємо, коли це «краще» настане і як усе буде далі. Дуже хочемо додому. Навіть не знаємо, як нам правильно вчинити. 

Їхати додому страшно. Ми в кінці літа одного разу з’їздили і були нажахані. Усе розбите. Гуляйполе захищають, щоб росіяни далі не пройшли, у Запоріжжя не прорвалися, а в нас вікна вибиті, на веранді стеля впала, там усе розбите. 

Це не пряме влучання, а поряд упала чи то ракета, чи щось інше, ми навіть не знаємо. Осколками побитий весь паркан і в гаражі двері. Ми вже змирилися з усім. Усе ж таки - не мирні часи. Хочеться, щоб це скоріше закінчилося, і тоді ми б якось усе відбудовували. Хоч нам уже й важко в такому віці. Ми ж немолоді… Хочемо миру й скорішого повернення додому. Надіємося на все краще. 

На квартирі нам дуже важко. Складно просиджувати цілими днями. Ми ж уже пенсіонери, не працюємо. Молодшим, може, трішки легше. Вони на роботу повлаштовувалися, бо їм треба за щось жити. Серед людей перебувають, менше думають про погане… А ми так: день прожили – і дякувати Богу. 

Не знаємо, що буде далі. У Запоріжжі також бувають прильоти. І близько траплялися. Будинки розбиті. Ми тут сиділи одягнені в коридорі. Не знаємо, як виживати. Удома було легше. Там город був і свого хазяйства трошки, а тут усе треба купити, щоб зварити суп чи борщ. І вода платна, і все інше. Ціни високі, а в нас пенсії дуже малі.

Хочеться, звичайно, щоб війна швидше закінчилася. Якби ті росіяни забрали все й виїхали, але ж вони не хочуть нас полишати. Дякуємо, що інші країни допомагають нам. У нас і воїнів менше, бо в нас набагато менша країна. Хочеться, щоб ще й менше корупції було.