Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
В'ячеслав Вікторович Назаренко

"Я заспокоївся після того, як відвіз родину у безпечне місце"

переглядів: 115

Про початок війни я дізнався по телефону: мені зателефонував мій брат і сказав, що на нас напали. Хоча я чув, що російські війська стоять біля кордону. Ми міцно спали і не чули пострілів зранку. А ось наші сусіди їх чули десь о п'ятій, чи навіть о пів на п'яту.

Перші дні стріляли дуже багато, ми постійно ховалися в коридорі між двома стінами. А наприкінці березня переїхали до Полтави. Вирішили виїжджати, коли дуже часто почали стріляти. У нас дитина дванадцятирічна. Він досі не сприймає, що триває війна, - він цього нічого не відчув. Але найстрашніше було, що вночі, коли починали стріляти, його доводилося будити, а він дуже міцно спить. Бувало таке, що я стягував його з ліжка і ніс у коридор, щоб його захистити. Це було вночі переважно. Вдень ми сиділи у коридорі постійно. Переломним моментом стало те, що я хвилювався за своє життя, за життя дитини і дружини. Тому сказав: "Збираємося, виїжджаємо!"

Дуже страшно було, коли неподалік від мене пролетіла ракета. Я був у будівлі, інший бік якої впав. Це було дуже страшно.

Всі рідні виїхали, окрім старшого брата. Спочатку він теж виїхав, але згодом повернувся до Харкова. Тепер там перебуває. Я у Харків приїжджав досить часто, я й зараз тут перебуваю. Мені робили операцію.

Складнощів у дорозі взагалі не було. Того дня, коли ми виїжджали, ніхто не стріляв. Але водій заїжджав за деякими людьми у бік Північної Салтівки, а там було видно руйнування після ракетних обстрілів. Це було дуже страшне видовище. 

З медикаментами проблем не було, бо у нас були свої запаси. В аптеку я ходив лише одного разу. А от з продуктами, відчувалася нестача. Хліба не було, деякі продукти навіть довелося брати у свого брата. Вони поїхали з міста значно раніше. Врешті ми вирішили, що краще поїхати у Полтаву - там спокійніше. Мій брат допоміг нам з поселенням у гуртожиток. 

Моя дружина заспокоїлась тільки тоді, коли ми автобусом приїхали у Валки. Там банкомати працювали, люди спокійно ходили. Тоді вона стала трохи спокійнішою. Вона дуже боялась. Зараз у Харкові вже майже не стріляють. Працює ППО. Я зараз уже так не хвилююсь, як на початку війни. Просто я знаю, що моя родина зараз у безпеці. Мені це дає внутрішній спокій. Я більше переймаюсь за них, аніж за себе. 

Я працював, але тепер поки роботи у мене немає, тому що я ще після операції.

Війна закінчиться, коли путін помре. 

У майбутньому далі працюватимемо, далі збиратимемо гроші на квартиру.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Харків 2022 2023 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я житло діти внутрішньо переміщені особи перший день війни розлука з близькими
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій