Я жила біля авіаційного училища імені Кожедуба. Під час бомбардування цього училища, наш дім теж постраждав. І ми вирішили, що треба виїжджати, поки нас не вбили.

Війна застала в ліжку о п'ятій ранку. Ми почули вибухи і зрозуміли, що це війна. Найстрашнішими були авіаудари. Літак розвертався саме над нашим будинком.

Я вважала, що ми всі помремо, бо не зможемо виїхати. Ми виїжджали 2 березня, і вже були вуличні бої у центрі міста. Нам вдалося виїхати спочатку до передмістя Харкова - у Високий, потім до Полтави.

До 2 березня у місті були продукти і аптеки працювали. Не всі, але можна було купити ліки. 

Уся родина зараз у Полтаві, але сподіваємося, що скоро ми зможемо повернутися. Зараз у нашій квартирі мешкає сім'я, яку ми навіть не знаємо особисто. Ми просто залишили наші ключі сусідам, і вони поселили там людей, але ми довіряємо їм. Наша квартира у центрі, а найбільше постраждала у Харкові Салтівка. Тому ми залишили ключі, щоб хтось там міг проживати - хто не має змоги виїхати. 

Коли ми виїжджали, була забита траса. Довго діставалися до Полтави. Була комендантська година - потрібно було швидко доїхати. Полтаву ми обрали, бо не хотіли виїжджати дуже далеко від Харкова. Це - найближче місто. 

Ми забрали з собою кішку. Вона вже стара - їй 12 років. Вже член родини. А багато людей кидали своїх тварин, це я знаю.

Стежимо за новинами, працюємо, допомагаємо нашим військовим, переказуємо гроші на ЗСУ, у тому числі й частину коштів, які нам надає держава як ВПО. 

Я перекладач, можу працювати дистанційно.

Сподіваюсь, що гостра фаза війни закінчиться цьогоріч улітку. А далі - я не знаю. Легко не буде, але наше майбутнє я бачу тільки в Україні - у Харкові. Будемо допомагати близьким, друзям, працюватимемо багато. Віримо у нашу Перемогу. Інакше й бути не може.