Водій-далекобійник на початку окупації півдня України виїхав «на заробітки» до Запоріжжя, бо потрібно було забезпечувати сім’ю. Думав, що ось-ось рідну Якимівку визволять і він повернеться. Але війна затяглась.

Мені 62 роки. До війни я мешкав неподалік Мелітополя, у селищі Якимівці. 

Я працюю на фурі. Вранці моя машина так підскочила від вибуху, що я навіть не зрозумів, що коїться. Я тоді був у Дніпрі, неподалік аеропорту. Повинен був розвантажуватися. І коли ракети прилетіли в аеропорт, то так гупало, що аж авто колихалося. Я відразу прокинувся. Із сусідньої машини водій вибіг. Йому зателефонувала дружини і сказала, що почалася війна. 

Труднощів було багато. І першою трудністю було те, що довелося виїжджати з дому, бо несила була дивитись на тих рашистів. Російські танки стояли в полі поряд з Якимівкою й били вночі по Мелітополю.

На початку там ще ходили українські гроші. Зараз - уже ні. Спочатку в магазинах усе було, а потім хліба не стало. Продукти наші вже не завозили, а люди скуповували всі залишки. Якісь маленькі запаси в нас були. Місцева пекарня стала випікати хліб для нашого селища. Потім власники магазинів почали з Криму возити продукти на своїх авто. З водою проблем не було. 

Спочатку я виїхав сам, бо думав, що через пару місяців наша армія вижене росіян. Узяв сумочку, документи й виїхав на машині, яка вивозила людей із окупації. Моя дружина, мати, брати, сестри – усі лишилися там. 

Жінка не захотіла виїжджати, бо неподалік живе її донька з меншим онуком. Старшому онуку, який зараз воює, тоді ще не було 18 років. Він жив із нами. Жінка також думала, що це все ненадовго. А я поїхав на роботу до Запоріжжя, бо вже гроші закінчились. Думав, попрацюю місяці три на машині, поки росіян виженуть, і все буде добре. Матері було 82 роки. Куди вона поїде? Де її селити? Я й сам уже два роки живу в кабіні фури.

Коли ми виїжджали, то проїхали 15 «ДНРівських» блокпостів. Через Василівку нас не пустили, і ми добиралися через Оріхів, Пологи, Токмак. Нас обшукували, перевертали всі речі. 

Ти сидиш у авто, а до тебе підходить опудало з автоматом із Донецька чи з Луганська. Він наш, українець, але я для нього - ніхто. Захоче – вб’є, не захоче – не вб’є. Бути безпорадним дуже тяжко. 

А потім ми проїхали «сіру зону», заїжджали в Оріхів, і там був перший український блокпост. Нас зупинили наші солдати, перевірили документи. Тоді мені хотілося всіх солдатів і поліцейських обіймати. Коли я побачив наш прапор, то це був дуже зворушливий момент. 

Коли я був удома, то в нас спочатку ще висів український прапор. Потім росіяни його зняли і повісили свою ганчірку. І якийсь чоловік її зірвав. Навіть є відео в інтернеті. Потім росіяни того чоловіка знайшли і сильно побили. Я не знаю, чи він живий. У мене є таке бажання: коли звільнять нашу Якимівку, то я б знайшов цього чоловіка, якщо він живий, і нехай би саме він підняв український прапор над селищем. 

Найстрашнішим було дізнатися, що мій онук в Авдіївці воює. Дізнався за кілька тижнів до виходу наших хлопців звідти. З ним зараз усе добре. Він контрактник. Виїхав пізніше за мене на два місяці.  Коли я вітаюся з нашими солдатами на дорозі чи деінде, то це для мене найзворушливіші моменти.

Пенсія в мене мала. Як на неї прожити? Тому треба працювати. Я отримав гуманітарну допомогу. Дали цілий ящик усього. Велике спасибі Фонду Ріната Ахметова! 

Ми ще до війни возили лікеро-горілчані вироби на Донецький напрямок. А звідти вантажили вироби «Конті» й возили по Україні. І коли на об’їзній у Донецьку з’явилися перші блокпости «ДНР», то там спочатку стояли такі діди, як я, з рушницями, які нічого не розуміли. Вони були недоумками, яких обробила російська пропаганда. По суті, вони такими й залишаються. 

Взагалі, на Донеччині люди складні. Поряд Росія, і щодо жителів того регіону постійно ведеться пропаганда. Ми возили туди продукти у 2014 році, а люди бензопилами валили дерева на трасу, щоб ми не проїхали до «АТБ». Ми їм возили продукти, а вони кричали, що їм нічого не потрібно. 

Там постійно по телевізору показували російську пропаганду. Я якось запитав: «Що це?» А продавчиня мені відповіла, що це правда. Тому вже у 2014 році люди на Донбасі були закручені, як пружина. А коли туди зайшли російські війська, то ця пружина вистрілила. 

Я побачив Бучу, Ірпінь, Гостомель. Я туди їжджу на завантаження. Там розбиті заводи. 

Якщо загинуть усі росіяни, то тоді в нас буде все добре. Наша країна почне жити нормально. То нація схиблених на голову. Поки вони нас усіх не переб’ють – не зупиняться. Моя найбільша мрія – дожити до перемоги. І щоб моє селище вціліло та я міг у своєму будинку доживати віку.