Панченко Катерина, група №26, Вище професійне училище № 11 м. Вінниці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Паламарчук Софія Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вдих, видих, вдих, видих… Рахуй до десяти – повільно й зосереджено. Не здіймай очі догори, нехай у твої зіниці не б`є світло від автоматів, не дивись на них, не помічай їхні нашивки, їхні синьо-біло-червоні прапори. Він дивиться тобі в очі, перебирає твої речі, змішує своїми рухами твою свідомість. Тобі страшно, тіло вкривається мурахами, а мозок – думками: «А якщо він вистрілить, забере твоє дитинство, твою сім’ю, твоє майбутнє, щастя… Ось такий був початок мого 2022-го року. Виїзд з окупованої території, «втеча з дому», так я це називаю.

Минуло майже 1000 днів з того часу. Чи багато це? Так, адже я вже не пам`ятаю запаху рідної домівки, не пам’ятаю, як виглядає собака, якого довелося лишити в іншій родині. Мабуть, він дорослий та патлатий.

Чи 1000 днів - це багато? Так, адже мої речі з 8 класу вже давно мені не по розміру. Чи 1000 днів - це багато? Так, адже я вже майже забула пекучу спрагу та голод, які сковували тіло, накопичившись за 4 дні дороги на неокуповану землю. Чи 1000 днів -  це багато? Так, адже таке чуже спочатку місто Вінниця стало дуже рідним та теплим. Тут є друзі, без яких уже складно уявити подальше життя. Чи 1000 днів - це багато? Так, адже фраза «повітряна тривога» і звук сирени о четвертій ранку змушує вже без нервів та злості одягти на себе перше, що потрапить під руку, і просто йти в укриття із нерозплющеним одним оком.

Що відбулося у мене за ці 1000 днів війни? Я стала геть іншою, напевно, дуже дорослою.

Ось що я маю на увазі: коли я жила вдома на Херсонщині, я завжди була непомітною дівчинкою, у якої було мало друзів. Я зовсім не брала участі в шкільному житті, воно мені здавалося не цікавим і не важливим. Виїхавши з окупації та переживши найстрашніші миті всього мого життя, я почала жити на повну, не втрачаючи жодної секунди, цінуючи все, що маю. Я стала більш комунікабельною, знайшла друзів, займаюся танцями, беру активну участь в студентському житті, виступаю на різних заходах.

Я зрозуміла, що варто проживати кожну хвилину життя, наповнюючи його емоціями, подіями, новими друзями, турботою про близьких, тому що в будь-який момент моє «теперішнє» можуть забрати, і воно дуже швидко стане минулим, яке не повернути.

А ще я набула чудової звички: допомагаю нашій армії, переказуючи кошти на потреби війська з кожної стипендії, щомісяця. Це мене дуже тішить, створює тепле відчуття в душі, що я є частинкою нашого спільного великого єднання, яке приведе до перемоги.

Я просто продовжую торувати свій шлях: навчаюсь, працюю, допомагаю, відпочиваю - живу. Також я мрію, сподіваюсь, вірю, що одного ранку мама зустріне мене на кухні не просто смачним сніданком з улюбленими оладками, а фразою: «Донечко, все скінчилося, ми перемогли!»