В мене є чоловік і двоє дітей 15 і 10 років. Ми з Степногірська Запорізької області. Я там працювала, чоловік працював, а діти ходили в школу і в садочок. 

Мені подзвонила подружка і прокричала в трубку, що почалась війна. Коли до Василівки дійшли бойові дії, нам стало чути вибухи. Вдома у нас ховатись ніде, в нас немає підвалу. 

Ми пішли до сестри мого чоловіка в сусідній будинок. Жили там двома сім’ями, і ще свекруха була з нами. Ми в підвалі два тижні просиділи.

Найперша ракета залетіла на 8 березня до нас на подвір’я. Добре, що ми переїхали до сестри чоловіка. Ракета встряла в дах нашого будинку.  

Ми сіли в машину і поїхали на захід України до наших родичів. Але там роботи немає, працювати ніде. Ми там три місяці пробули, до літа, і потратили все, що заробили, бо там все дороге. Потім ми повернулись до Запоріжжя і зараз тут мешкаємо з дітьми. Діти онлайн вчаться в нашій Степногірській школі. Я не працюю, сиджу з дітьми. Чоловік пішов працювати. Зараз нам дуже складно знімати квартиру. 

Я в постійному стресі знаходжусь. Зараз трішки краще стало, але все одно ці новини нагнітають, за дітей страшно. Приємно, що благодійні фонди на новорічні свята запрошували дітей. Дитина моя пішла волонтером в 15 років - в Червоному Хресті працює. Я б теж пішла волонтером, бо з нервовою системою потрібно щось робити. 

Ми з дому забрали тільки документи, все інше вдома залишилось. Батьки кажуть, щоб ми все вивозили - зараз є така можливість. Чоловік сказав, що ми не будемо нічого вивозити, бо як ми потім все будемо додому везти?