Шурікова Тетяна, 10 клас, комунальний заклад «Харківський ліцей №168 Харківської міської ради»

Учитель, що надихнув на написання есе – Прощай Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

19 листопада 2024 року (за моїми підрахунками) буде тисячний день жахливої війни.
Сьогодні хочу розповісти мій шлях із першого дня – 24 лютого 2022 року.

Я думаю, що ніколи не забуду той день. Був четвер. О 5 годині ранку ми з сестрою прокинулися від вибуху, весь дім затрясло. Ми не розуміли, що відбувається. Хутко побігли в коридор, де мама сказала, що почалась війна.

Війна? Яка може бути війна в 21 столітті? Чому саме зараз? Питань було багато, а відповідей замало. Я не була готова до такої ситуації, але життя вирішило по-іншому. Пам'ятаю, що за день до цього просто робила домашнє завдання, грала на фортепіано, мріяла.

24 лютого 2022 року – один із найстрашніших днів за ці 15 років, що я живу.

Того ж дня ми з родиною вперше ночували в коридорі, бо в кімнатах було небезпечно. Упродовж довгого часу це було нашим єдиним спальним місцем. Вранці ми прибирали матраци, на яких спали, та матрац, яким закривали вхід на кухню. Згортали всі простирадла, ковдри та подушки, а ввечері розгортали та ставили все назад. День у день…

Перші тижні війни чули різні новини, та від цього питань ставало дедалі більше. Чому війна в моїй країні? Чому вибухи чутно в Харкові?

Мене це засмучувало, бо я розуміла, що проста дівчинка 13 років не зможе зупинити це жахіття. Доводилося лише чекати.

Минав місяць. Я вже могла розрізняти прості ракети від градів. За той місяць у нас вимикали світло та воду. Придбали газовий балон, тому питання з їжею було закрито. Запаслися водою. Всі вікна заклеяли скотчем. За той місяць я жодного разу не гуляла на вулиці, бо було лячно.

Одного березневого дня я вийшла на першу прогулянку навколо будинку, бо далі ходити було не можна. З того часу ми все частіше почали виходити на свіже зимове повітря. Весна тільки вступала у свої права.

У квітні можна було йти трохи далі від будинку на баскетбольний майданчик. Займаючись спортом, я на деякий час забувала про лихо, що коїться навкруги. Та потужні, гучні вибухи швидко повертали мене в реальність.

Попри все, моя молодша сестричка, матуся та я залишалися в рідному домі, у рідному Харкові, у рідній Україні!

Так проходили дні, тижні, місяці… Ми з нашим шкільним самоврядуванням почали працювати та долучатися до різних благодійних акцій, щоб допомогти мужнім захисникам та захисницям України.

Війна триває, а ми, українські діти, не дивлячись ні на що, продовжуємо жити, отримувати освіту, займатися улюбленими справами, спілкуватися з однолітками, допомагати ЗСУ. За час війни я знайшла нових приятелів і друзів, відкрила для себе нові місця в рідному Харкові.

Коли почалася війна, я навчалася в сьомому класі. Наразі – учениця десятого класу. Це великий проміжок часу, за який сталося так багато подій, виборів.

Нехай швидше закінчиться війна! Хай буде мир на українській землі!
Нехай тема нового есе звучить так: «100 днів життя вже в мирній Україні. Відновлення. Процвітання»