Війна застала нас у Попасній. Уже в перший день почалися обстріли. Разом із дітьми я побігла до укриття на заводі. Там було хоч трохи безпечніше. Продукти й гуманітарну допомогу привозили з Бахмута, щось брала із дому, щоб вистачило на всіх.

У сховищі ми прожили три тижні. Щодня було страшно вийти назовні. Найбільше я хвилювалася за дітей, щоб із ними нічого не сталося.

Коли ситуація стала зовсім небезпечною, нас евакуювали на броньованій машині. Ніхто не очікував, що доведеться так рятуватися.

Тепер я живу в очікуванні миру. Хочу лише, щоб закінчилися обстріли, й щоб діти більше ніколи не бачили війни.