Петрик Любов, 11 клас, Гімназія імені Володимира Малика Лубенської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринич Світлана Карпівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Можливо,  це дивно звучить,  але перше, що я подумала, почувши страшну звістку 24-го лютого, це – «А як же школа? Я ж підготувала таке круте повідомлення про шекспіровських Ромео та Джульєту і мала б виступити з ним сьогодні на уроці зарубіжної. А контрольна з геометрії? Мені ж неодмінно потрібно написати її, щоб покращити оцінку з теми». Справді, не було ще в душі тривоги за життя своє та рідних, розуміння того, що війна несе руїни, біль, смерть. Усе це прийде згодом.

А тоді було лише гнівне запитання: «Чому я не можу йти до школи? Чому хтось відбирає в мене право вчитися?..»

Потім я плакала. Мені не соромно в цьому зізнатися.  Плакала не від страху, а від нерозуміння того, що відбувалося. «Як так? У двадцять першому столітті? У центрі Європи?»  –  думала я й безліч разів ставила ці питання рідним. Мама обіймала, заспокоювала,  та я бачила ті ж самі запитання в її очах. І тоді мені хотілося сховатися під улюбленою теплою ковдрою, заснути, а прокинутися від маминого: «Донечки, прокидаймося! Час до школи!».  І, як завжди, поніжитися в ліжку хвилин з десять, а то й п’ятнадцять, доки мама: «Дівчатка, спізнитеся!».  А потім бігти наввипередки із сестрою до ванної кімнати…

Та реальність була іншою. Мама ніжно та  якось винувато будила нас. І слова були іншими: «Дівчатка, прокидайтеся, тривога. Треба йти до підвалу…»  

А мені хотілося міцно обійняти маму, заспокоїти. А в підвалі трясло від холоду та тривоги. Через тиждень ми вже жили в хатинці покійного дідуся в селі. Там я вже не плакала. Так, інколи бувало…Топили дровами грубу, мама варила смачний борщ. Це ж не на газовій плиті!

На початку березня якось одночасно прийшли звістки про двох двоюрідних братів, які пішли захищати країну. «Так ти ж не служив, чого ж тебе призвали?»  – стурбовано запитував по телефону тато у Володимира. «Та все нормально, я сам пішов», –  відповів той.  Юрій повернувся з-за кордону, де мав хорошу роботу. Вивіз сім’ю із Києва, влаштував у безпечному місці, а потім приєднався до своїх побратимів, з якими воював ще в чотирнадцятому…

«Не переживай, бачиш, наші хлопці нас захищають»,  – сказав  тато. І мені справді стало легше.

Почалося дистанційне навчання… Ходили до Іванка, троюрідного братика. Там був якісніший інтернет.Згодом повернулися додому. Я вже не плакала. Бо мала надію й силу. Літні канікули закінчилися … Треті літні канікули без миру… У цьому навчальному році я випускниця.  Радію, що ходжу до школи. А ще маю власний ютуб канал. Створюю коротенькі відео про Україну, її минуле й сьогодення. А я це вмію робити! Сподіваюся, мої підписники (а їх у мене чотириста сорок, і серед них українці, американці, індуси, білоруси, ізраїльтяни, філіппінці) ще краще пізнають нашу країну та українців. Я вважаю, що потрібно популяризувати нашу країну та її історію. А моя сестра створює вироби з повітряного пластиліну (у нашій колекції є багато фігурок, пов’язаних з Руссю, козаками, та сьогоденням України).

Анна вже має у свої тринадцять років чимало перемог в творчих конкурсах, персональну виставку в Галереї мистецтв нашого міста і навіть стипендію Лубенської міської ради у номінації «Досягнення в галузі культури та мистецтв». У нашій колекції вже понад 450 фігурок та композицій.

Мій двоюрідний брат  Володимир проходить реабілітацію після лікування в шпиталі. А Юрій… зник безвісти. Десь, під Красною Горою  на Донеччині. Його донька Яна здала аналіз на тест ДНК… За тиждень до свого дев’ятнадцятиріччя, так і не дочекалась привітання від татка. Та ми, вся  родина, віримо, що наш ГЕРОЙ живий!..

А нещодавно мама дістала з шафи вишиті сорочки нашої прабабусі. Уявляєте, ми із сестричкою підрахували, що їм має бути близько ста років. Родинний скарб!

Звичайно ж, не втрималися, одягли… Дивувалися, крутилися перед дзеркалом. У якийсь момент я відчула, яка дорога для мене ця річ. Дорога та цінна, як пам’ять і сила предків, яку неможливо вкрасти, зруйнувати, убити. Ось вона історія моєї нації… Реальна… До неї можна доторкнутися. Це моя суперсила! І в мене її ніхто не відбере, бо я українка!