Царкова Катерина, 11 клас, Комунальна установа "ССШ І-ІІІ ступенів №7 імені М.Савченка №7 Сумської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кокадей Максим Іванович 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві.

А перемогти можна, лише коли її тримають живі

Ліна Костенко

Ішов сімнадцятий рік. Пора, коли юнацькі мрії сягають неба, а душа виграє еоловою арфою, що так раптово змінює тональність від мажорних до мінорних гам… У тиші ночі лунають звуки вибухів, утомлені серця чують тривогу та страх. Невже ми живемо в епоху, коли війна стала частиною нашого повсякдення? Коли кожен із нас може стати свідком або жертвою цієї жахливої реальності? Протягом мізерної тисячі днів війни, яка здається вже тисячолітньою, українці пережили горе, утрати, біль, сльози. Та в серці жевріє ще іскра надії, що ледь видніється крізь вранішній туман і отару чорного диму.
Часто задумуюся: чому людство не може знайти шлях до миру? Чому насильство та ненависть продовжують віншувати один одного в наших душах?
Ці питання постають переді мною щодня, коли намагаюся знайти відповіді в одвічному вавилонському стовпотворінні. Війна – це не лише конфлікт між державами. Це в першу чергу боротьба за душі людей, їхню ідентичність, яка дратує сьогодні тих, як писав свого часу Іван Багряний у романі «Тигролови», хто немає відваги й безстрашності, бо «тільки сміливі завжди мають щастя»! Кожен день російська агресія забирає в нас близьких, друзів, рідних.
Наші міста стають руїнами, а серця – кам'яними брилами, на яких кров’ю та слізьми викарбувано: «За що?» Невже ці жертви – це ціна нашої свободи?
Люди, зупиніться! Війна не тільки знищує життя, вона формує нову реальність, у якій ненависть витісняє любов, а страх– надію. Війна не лише руйнує фізичні структури, вона проникає в саму суть людства. Наші стосунки стають обтяженими страхом і підозрою, а кожен погляд може бути останнім, кожна зустріч – прощанням. Багато хто з нас страждає від травм, які, здається, ніколи не загоються. Можливо, ми ніколи не зможемо забути, як наші сусіди стали ворогами, як близькі втратили свою людяність, перетворюючись на частину цього жахливого механізму. Наша свідомість просякнута спогадами про те, що було і про те, чого вже ніколи не буде. Ми намагаємось знайти втіху в спогадах про минуле, але це лише посилює відчуття втрати.
Згадайте лише історії людей, які втратили все… Матері, які залишилися без дітей, а ті навічно «загубили» батьків. Кожна з цих історій – це щемна згадка про те, що відбувається в нашому світі.
Наприклад, у місті Буча, коли після його деокупації люди знаходили своїх близьких у масових могилах, і це стало символом не тільки трагедії, але й безсмертної волі до життя. Це незабутнє горе залишиться в серцях українців назавжди, як і той дитячий будинок у моєму рідному місті Суми, що після влучання ракети вмить перетворився на купу сміття, а для мене – «на момент буденщини і пошлості», у якому ніколи не озвуться голоси дитячої радості і щастя. Майбутнє виглядає якось туманно, як затягнуте хмарами небо, що не віщує нічого, крім безперервної темряви.
І десь у далечині мружиться промінь сонця, що воліє випростатися на вершину згорьованої душі аби освітити дорогу вісімнадцятій весні.
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому, - обізвуся до нього словами Ліни Костенко з освітленої ним дороги війни…
Тисячі днів окупації відходять у небуття. Тисячі, а, може, навіть мільйони спогадів торують шлях до перемоги. Спочатку ним пройдуть ЗСУ, услід за ними – я. Ні, не ховаючись за їх спинами, а просто йдучи за ними, щоб вічно жити в Україні…