Петрик Любов, учениця 10 класу Гімназії імені Володимира Малика Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Залата Інна Володимирівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Моє ім’я від слова любити. Люблю хом’ячків та котенят, люблю вдягати гарні сукні, можливо, навіть не зовсім сучасні, люблю вранішній мамин поцілунок, люблю сміятися із сестричкою до нестями й дивитися, як тато чаклує над бджолиним вуликом. А, знаєте, я їх, бджілок, зовсім не боюся. Жальне, ну той що! Трішки боляче, але зовсім не страшно…

Страшно, коли звучить сирена повітряної тривоги… Хоча вже не так страшно. І це ще стращніще, бо до цього звуку звикаєш… Та чи маю я силу? Силу, здатну протистояти злу, ненависті, біді, горю?

Можливо, це дивно звучить, але перше, що я подумала, почувши страшну звістку 24-го лютого, це – «А як же школа? Я ж підготувала таке круте повідомлення про Шекспірівських Ромео та Джульєтту і мала б виступити з ним сьогодні на уроці зарубіжної. А контрольна з геометрії? Мені ж неодмінно потрібно написати її, щоб покращити бал за тему».

Справді, не було ще в душі тривоги за життя своє та рідних, розуміння того, що війна несе руїни, біль, смерть. Все це прийде згодом. А тоді було лише гнівне запитання: «Чому я не можу йти до школи? Чому хтось відбирає в мене право вчитися?..»

Потім я плакала. Мені не соромно в цьому зізнатися. Плакала не від страху, а від нерозуміння того, що відбувалося. «Як так? В двадцять першому столітті? В центрі Європи?» - думала я і безліч разів ставила ці питання рідним. Мама обіймала, заспокоювала, та я бачила ті ж самі запитання в її очах. І тоді мені хотілося сховатися під улюбленою теплою ковдрою, заснути, а прокинутися від маминого: «Донечки, прокидаймося! Час до школи!» І, як завжди, поніжитися в ліжку хвилин з десять, а то й п’ятнадцять, доки мама: «Дівчатка, спізнитеся!» А потім бігти наввипередки із сестрою до ванної кімнати…

Та реальність була іншою. Мама ніжно, але якось винувато будила нас. І слова були іншими: «Дівчатка, прокидайтеся, тривога. Треба до підвалу…» А мені хотілося міцно обійняти маму, заспокоїти. А в підвалі трясло від холоду та тривоги…

Через тиждень ми вже жили в хатинці покійного дідуся в селі. Там я вже не плакала. Так, інколи бувало…Топили дровами грубу, мама варила смачний борщ. Це ж не на газовій плиті! До підвалу вже не ходили. Увечері закривали віконниці, не вмикали світло. А тато знайшов у комірчині керосинову лампу (дідусь тримав на всякий випадок). Дивилися новини, добре, що працював старенький телевізор.

На початку березня якось одночасно прийшли звістки про двох двоюрідних братів, які пішли захищати країну. «Так ти ж не служив, чого ж тебе призвали?» - стурбовано запитував по телефону тато у Володимира. «Та все нормально, я сам пішов», - відповів той.

Юрій повернувся з-за кордону, де мав хорошу роботу. Вивіз сім’ю з Києва, влаштував у безпечному місці, а потім приєднався до своїх побратимів, з якими воював ще в чотирнадцятому… «Не переживай, бачиш, наші хлопці нас захищають,» - сказав тато. І мені справді стало легше.

Почалося дистанційне навчання… Ходили до Іванка, троюрідного братика. Там був якісніший інтернет. Згодом повернулися додому. Я вже не плакала. Бо мала надію й силу.

Отримала свідоцтво про здобуття загальної середньої освіти. Навчаюся в десятому. Радію тому, що маю змогу ходити до школи, зустрічатися з друзями та вчителями, а під час повітряних тривог перебути в укритті. А ще маю власний ютуб канал. Створюю коротенькі відео про Україну, її минуле та сьогодення. А я це вмію робити! Сподіваюся, мої підписники (а їх у мене триста три, і серед них українці, американці, індуси, білоруси, ізраїльтяни, литовці) ще краще пізнають нашу душу, нашу силу.

Володимир проходить реабілітацію після лікування в шпиталі. А Юрій… зник безвісти. Десь, під Красною Горою, на Донеччині. Його донька Яна здала аналіз на тест ДНК… За тиждень до свого дня народження!.. Ми, вся родина, сподіваємося побачити нашого ГЕРОЯ живим!

А нещодавно мама дістала з шафи вишиті сорочки нашої прабабусі. Уявляєте, ми з сестричкою підрахували, що їм має бути близько ста років. Родинний скарб! Звичайно ж не втрималися, одягли…Дивувалися, крутилися перед дзеркалом. В якийсь момент я відчула, яка дорога для мене ця річ. Дорога та цінна, як пам’ять і сила предків, яку неможливо вкрасти, зруйнувати, вбити. Ось вона історія моєї нації… Реальна… До неї можна доторкнутися. Це моя суперсила! І в мене її ніхто не відбере, бо я українка!