Севаст'янов Іван, 9 клас, Ліцей "ЮВЕНЕС" м. Сєвєродонецька Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Комарницька Ірина Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ці 1000 днів... Вони змінили все. Взагалі все. Перший день повномасштабного вторгнення – це те, що я хотів би стерти із пам'яті, але навряд чи коли зможу. Мене розбудила мама рівно о 6:30 зі словами: ”Ваню, швидко вставай та збирай речі, почалась війна”. Ми з сестрою зібрались, швидко поїли та сіли чекати вказівок батьків. Через деякий час (десь пообіді) росіяни поцілили ракетами по нашому аеропорту. Потім було декілька днів постійних обстрілів, а 5 березня добрі знайомі моїх батьків (які були нашими сусідами та з якими ми всі ці дні сиділи в одному підвалі) вирішили евакуюватись, і порадили це зробити і нам.

Батьки швидко порадились, та прийняли рішення забрати найцінніші речі, обладнання для роботи та поїхати з міста.

Я – з Луганщини. І хоча зараз я перебуваю в іншій області України, але своє майбутнє бачу лише там, у краї неозорих степів, байрачних лісів та териконів. Її називають світанком України, і ця романтична назва так їй пасує! Мій край не має екзотичних місць, його краса в іншому: його кургани та половецькі баби просто дихають давниною, навівають думи про ті сторіччя, які пронеслися над нашими степами. В степовому роздоллі легко дихається, вільно думається, нестримно мріється… Ворог сплюндрував мою малу батьківщину, але я вірю і знаю, що її буде відновлено, і готовий у майбутньому також присвятити цій великій меті свої сили та здібності.

Війна змінила моє життя і життя мільйонів інших людей. Перший день вторгнення, коли моя мама розбудила мене з новинами про війну, став точкою неповернення.

Тоді я не міг уявити, як глибоко це торкнеться нас усіх. Я втратив дім, друзів, звичний ритм життя. Перші місяці були справжнім випробуванням - відчуття ізоляції і безнадії супроводжували мене щодня. Але з часом я зрозумів, що в нашій ситуації є і позитивні моменти. Я навчився цінувати прості радощі: спокійний сон, дружбу, підтримку. Війна навчила мене бути уважнішим до людей, розуміти їхній біль і не судити швидко. Я став сильнішим і більше ціную те, що маю.

Що я зрозумів за цей час? Люди - вони сильніші, ніж здається. І я в тому числі. Я навчився цінувати кожну дрібницю - те, що раніше здавалося звичайним. Наприклад, просто спокійно поспати вночі або погуляти з друзями. 

Щодо інших людей - я став більш уважним до них. Розумію, що кожен має свою історію, свій біль. Намагаюся не судити швидко, бо хто його знає, що людина пережила.

Я завжди любив Україну, але зараз це щось інше. Це як... як частина мене. Я бачу, як люди об'єднуються, допомагають один одному. Це круто, розумієте? У цей складний час кожен з нас має підтримувати один одного. Нам потрібно бути терплячими, відкритими і готовими допомагати. Важливо не втрачати надії і продовжувати працювати над собою і своїм оточенням. Моя мрія про майбутнє України - це мир, безпека і процвітання. Ми маємо вірити, що все можливо, якщо будемо разом.

Моє «ЗАВТРА» обов’язково буде безроздільно пов’язане з Луганщиною. Своє особисте та професійне життя я бачу лише на Батьківщині, де сподіваюся бути затребуваним та успішним.

Тому невпинно намагаюся отримувати якісну освіту, розвивати різноманітні навички, дбати про власне здоров’я та психічний стан, розширювати кругозір та накопичувати досвід у різних видах діяльності. Закликаю до цього і своїх ровесників. Наразі ми ще тільки накопичуємо те, від чого залежатиме і наше власне життя, і життя тих, хто з нами поряд, і життя країни в цілому.

Ось і виходить, що ми попри все просто ЗОБОВ’ЯЗАНІ жити. Жити яскраво, щасливо, повноцінно, насиченим та радісним життям.

Життя кожного – частина буття всього нашого незламного, талановитого та могутнього народу. Реалізовуймо наше право на життя з усією шаленістю нашої ментальності, і все буде Україна! Я в цьому впевнений.