Домот Єлизавета, 10 клас, Теребовлянський академічний ліцей імені Ярослави Стецько

Вчитель, що надихнув на написання есе - Туркула Лідія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Ліза, я навчаюсь в 10 класі Теребовлянського академічного ліцею, але так було не завжди. Внаслідок чотирьох переїздів я змінила чотири школи, вісім помешкань у чотирьох областях… Моя історія почалась в 2014 році. Насправді, я мало пам’ятаю подій з того часу, але в голові добре закарбувались слова мами про те, що не можна підходити до вікон. Пригадую такі моменти, коли мама йшла до роботи, а я у садочок – ні, тому що у нашому дворі перебували військові.

Тато тоді жив і працював у Києві, щоб нас забезпечити. Ми згодом переїхали до нього і аж у 2018 році повернулися в Луганськ. Те, що ми там побачили, було жахіттям !!!

Вибиті шибки у вікнах від обстрілів, а в наш десятиповерховий будинок влучив снаряд – багато сусідів і друзів моєї сім’ї загинуло, хоча тоді практично нічого не відбувалось, але дивитись на це було неможливо і жити там також. Просто біля дірки в шибці ластівки звили гніздо, з цього моменту – це їхня квартира, а ми жили у Києві на орендованій шість років, згодом переїхали в Гостомель, але тут 24 лютого 2022 року нас застав вже «знайомий ворог».

Пригадую, як 23 лютого, в середу, я з подругою домовлялася вийти прогулятися перед школою ( я вчилась у другу зміну), також в цей день у мене був запланований іспит з польської, але всі плани зруйнувались о п’ятій ранку.

Мене розбудив тато, а далі те, що відбувалося, було дуже дивним. Мама побігла у магазин і купила багато мівіни, яку раніше забороняли їсти, тато заклеїв вікна скотчем і приставив до них матраси. Ми склали сумку з теплими речами, а під вечір вже всі сиділи в підвалі. Єдине, що у мене було – це ось ця сумка. О дев’ятій годині вечора людей в підвалі ставало все менше і менше…Там були сусіди, яких я ніколи більше не побачу… бо їх більше з нами нема. Згодом кудись з місця зірвалась моя подруга і зникла: її забрала мама і вони виїхали… Мої батьки теж прийняли рішення їхати.

Так вночі ми направились в бік Білої Церкви Житомирською трасою і раптом почули гучний вибух. Усі були нажахані і перелякані, але, дякувати Богу, живі.

Наступний тиждень проживали в селі біля Білої Церкви, часто без світла, економлячи кожну копійку  і ділячи одну вафлю на чотирьох. Тато щоразу наказував наїдатись, бо не було відомо, чи буде можливість для перекусу ще.

Так після наступних переїздів з місця на місце я опинилась на Тернопільщині, де зараз живу і ходжу в школу.

Я можу говорити про війну багато, але не вистачить книги для того, щоб описати всі зміни в моєму житті  і пережиті емоції. Я втратила багато друзів, батьки – соціальний статус. Хоч у мене з’явилися нові друзі, але я ніколи тут не буду своєю…