Кас’яненко Альона, 2 курс, Полтавський професійний ліцей транспорту

Вчитель, що надихнув на написання есе - Богодарова Олена Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я чудово пам’ятаю перші дні війни. Цього, мабуть, ніхто з нас не забуде. 24 лютого 2022 року стало початком нового життя для нас усіх. Життя, в умовах війни… Я пригадую 23 лютого 2022 року. Це було інше життя… В ньому ми всі були щасливі. Як шкода, що тоді ми цього не розуміли. Саме цей день став крайнім спокійним днем у нашому житті.

Адже тоді ми навіть подумати не могли, що нас чекає завтра…

Ранок 24 лютого. Я прокинулася від вибухів та від гучного гулу. Над нашим будинком літали гелікоптери. Ми ввімкнули телевізор і побачили страшні слова… Почалася війна. Все це здавалося страшним сном, від якого хотілося прокинутися і сказати: «Примариться ж таке!» Але, на жаль, це був не сон, а реалії нашого життя. Наша родина намагалася не панікувати і робити все на холодну голову. Ми з мамою почали збирати тривожну валізку, а тато поїхав закуповувати продукти і ліки. Черги в той день були просто нереальні…

Біля аптек, банкоматів, магазинів було неймовірно багато людей, а полиці в магазинах уже  спорожніли. Як же це все страшно! Я ніколи в житті не відчувала такого страху.

Ми живемо в приватному будинку. Ближче до вечора ми почали облаштовувати підвал. І хто б міг подумати, що людям в 21 столітті доведеться це все переживати… День 24 лютого тягнувся, як вічність. Мені здавалося, він ніколи не закінчиться. У той вечір ми лягали спати одягнені, щоб у випадку оголошення повітряної тривоги швидко спуститися в підвал.

Але ніхто в ту ніч так і не спав, всі моніторили новини. Я була така налякана всією цією ситуацією, що здригалася від кожного шурхоту.

На наступний ранок чоловіки нашої громади об’єдналися та пішли будувати блокпости, щоб у випадку чого, не дати ворогу просунутися. Ми з мамою також не сиділи без діла. Як би нам страшно не було, але ми розуміли, що зараз ми маємо єднатися в одне ціле і допомагати хто чим може. На нас було приготування їжі. Ми пекли пиріжки, варили вареники і відносили хлопцям на блокпост. Згодом, коли створили штаби допомоги, їздили на закупку ліків, харчів, води.

В цілому робили все, що було в наших силах. Мій тато майже з перших днів пішов у тероборону. Звичайно, нам було страшно залишатися самим, але ми трималися.

До речі, на той час я навчалася у восьмому класі. Зрозуміло, що на початку війни ні про яку школу і уроки мови йти не могло. Дистанційне навчання у нас почалося аж у квітні 2022 року. За два місяці до закінчення навчального року. І тільки тоді я почала розуміти, як добре мені було в школі, як я сумую за нею і за своїми однокласниками.

Мені здається, я все б віддала, щоб повернути своє минуле, безтурботне життя.

Травень 2023 року. Я закінчувала школу. Я вирішила, що хочу йти після дев’ятого класу. Звичайно, це рішення далося мені непросто. Бо коли ти живеш життя і не знаєш, що буде завтра та чи буде воно взагалі, то важко приймати якісь рішення. Я вступила до Полтавського професійного ліцею транспорту на спеціальність «Провідник пасажирського вагону». Мені довелося переїхати у Полтаву і жити на квартирі. Чесно кажучи, коли ти проживаєш у селі, то тривоги і все інше не так гостро сприймаються, як в місті.

При кожній сирені робиться моторошно і доводиться спускатися в укриття. Але ж що поробиш? Такі часи…

Ви спитаєте, чи змінила мене війна? Однозначно, так, змінила. Я думаю, як і всіх нас. Я стала дорослішою, мудрішою, почала цінувати ті речі, які раніше не цінували. На жаль, дітям України довелося рано подорослішати. На даний час я вже навчаюся на другому курсі.  І війна вже йде три роки. Але я продовжую вірити в те, що зовсім скоро весь цей жах закінчиться, наші захисники повернуться додому і всі ми повернемося до свого минулого, щасливого, мирного життя під мирним небом нашої України.

Все обов’язково буде, моя Україно! Слава Україні! Героям Слава!