Залізняк Ірина, 9 клас, Підзамчівський ліцей Радивилівської міської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фещук Лариса Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна породжує страх, горе та смерть і це неможливо змінити. Ворог невпинно знищує будівлі, інфраструктуру та мирне населення. Путін розв’язав війну і дуже складно повірити, що це відбувається в наш час. Хоча в моєму рідному селі не проходять бойові дії, не падають снаряди і ракети: воно далеко від лінії фронту, та війна змінила життя кожного мого знайомого.

Хтось, взявши в руки зброю, пішов захищати нашу землю. Хтось збирав продукти, хтось готував їжу, хтось пішов у волонтери… Вона зачепила і мене.

В день, коли почалася війна, 24 лютого 2022 року я не пішла до школи. Ранок розпочався звісткою про війну, а ще щось бахнуло декілька разів і ми втратили спокій та можливість жити, як раніше, назавжди. Будні заповнили бігання по бомбосховищах та острах, що мов той звір тримав нас в лещатах зранку до пізньої ночі, не відпускаючи. Мій страх віддзеркалювався на обличчях батьків і я не знаходила порятунку у спокої, його не було.

Мама приготувала тривожну валізку і не випускала телефон з рук, ніби він міг нам чимось допомогти.

24 лютого розділило моє життя на до і після. Перше, що я відчула в цей момент – це страх і розпач. Думки виникали одна за одною: і як бути далі, що буде з моєю країною і найбільше переживала за своїх рідних. Моя сім’я молилась та весь час переглядала новини в надії, що це якийсь страшний сон і все незабаром закінчиться. Якось відразу змінились всі пріоритети, те, що колись здавалось важливим, відійшло на другий план.

В думках було : тільки б усі рідні були живі та здорові, тільки б швидше усе це закінчилося. Особливі думки та молитви були про брата-військового, адже ми розуміли, що він буде захищати нашу країну від ворога з перших днів.

Оскільки в містах було небезпечніше, ніж у селі, то до нас приїхала пожити тітка з сім’єю (в Бродах – військові частини, авіабазу бомбили з перших хвилин війни – було ой як страшно). Як могли ми підтримували один одного, а моя маленька двоюрідна сестричка стала для нас, наче промінчик надії, у ці сумні часи. Вона вивчила багато патріотичних пісень, і кожного вечора, коли всі збирались разом, Сашуня організовувала своєрідний виступ, чим піднімала нам настрій. Ми з великою тривогою кожної миті очікували повідомлення від нашого рідного захисника.

Час тоді здавався вічністю, ми впадали в розпач, а він навпаки дивився на все з оптимізмом, підтримував нас. Наша сім’я ним дуже пишається.

Це були перші дні війни, а потім відновилось навчання в школі: спочатку дистанційно, а потім очно. Час був непростий: були тривоги, обстріли інфраструктури – по декілька днів сиділи без світла, потім світло вмикали лише на декілька годин. Але не зважаючи ні на що  ми виготовляли маскувальні сітки, робили окопні свічки, плели теплі шкарпетки для військових, організовували благодійні ярмарки, кошти від яких направляли на потреби ЗСУ. Українці щоденно жертвують свої кошти на благодійність. Ми з родиною теж надсилали кошти на берці, теплу форму, бафи, бронежилети та шоломи. Замість того, щоб ховатися і боятися, ми донатили на дрони, байрактари, квадрокоптери.

А ще час від часу, а інколи й день за днем доводилось зустрічати наших Героїв «на щиті». Тоді знову наступали хвилини відчаю і розпачу і болю.

Вже 1000 днів десь там на сході йдуть бої за нашу територію, незалежність і свободу. У мене ніби все добре: я маю змогу вчитися, займатися улюбленими справами поза школою, бачитися з друзями, радіти у колі сім’ї, відзначати свята… Та – ні... Портрети односельчан на Меморіалі пам’яті загиблих Героїв нагадують: Коля Шурин, син шкільної бібліотекарки, її опора і надія, загинув під Бахмутом у 26-ть, наш випускник. Ще наші випускники: Віталік Мацюк мобілізований у перші дні війни, загинув в н. п. Берестове Донецької області, Роман Чучак, синочок якого Матвій ходить в 4 клас, кожного дня зустрічаємся з ним в школі, а він лише з портретом свого тата; наймолодший 23-річний Роман Воронко, який у 20-ть добровольцем пішов на фронт, пройшов найважчі ділянки фронту, звідки й не повертаються і після важкого поранення не демобілізувався, а продовжував нас захищати. А ще веселий і добрий сусід, дядько Сергій Крам, загинув у Бахмуті. Михайло Безкоровайний, переселенець з Барвінкового, донька якого в минулому році закінчила школу, а синочок тільки пішов у перший клас. І портрети, портрети, портрети…

Щоранку, йдучи до школи, піднімаю голову, вдивляюся в обличчя і підсвідомо: «Дякую Вам, наші захисники, за ще один день, коли можу радіти сонцю, мирному без тривог дню, просто жити».

Минуло вже 1000 днів війни. Минув страх безнадії, а натомість поселилася гордість за свою країну, за героїв, які щоденно боронять нашу землю від кровожерливого звіра – окупанта. Захоплююсь героями війни. І хоча війна триває, здається, уже цілу вічність, та все ж, як каже наш президент, ми стаємо ближче до перемоги. Ми мусимо вірити тільки в перемогу нашої України, бо для мене це буде перемога добра над злом. Для нас немає іншого варіанту.

Мені здається, що, пройшовши цей важкий шлях, ми ще сильніше любитимемо свою землю, цінуватимемо людей, які зробили для нас щось важливе, адже час біжить швидко і головне не забувати нікого, хто здобуває для нас цю перемогу.

Нас усіх повинне єднати бажання жити у вільній та процвітаючій державі. Кожен з нас повинен для цього прикладати зусилля, робити те, що у нього виходить найкраще: допомагати військовим, переселенцям, не забувати про нуждених. Я вірю в перемогу! Я хочу, щоб настав мир, щасливе майбутнє кожного з нас.  Я вірю в це! Слава Україні! Героям слава!