Риженко Божена, група 11 ККД, Чергнігівський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самойлова Світлана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого  2022 року життя розділилося для мене на «до» і «після». Коли о 5 ранку пролунав телефонний дзвінок і я почула стривожений голос тітки, що почалася війна, я не могла довго усвідомити, що це сталося з нами… Спочатку здавалося, що нічого не змінилося, не було чутно ні обстрілів, ні якихось суттєвих змін не сталося, крім того, що шкільне навчання було припинене.

Ми ввімкнули телевізор і почули звернення Президента України Володимира Зеленського, він повідомив про напад росіян на нашу країну.

І ось перші звуки сирени і перший гучний вибух, і стало так страшно, що я почала невпинно плакати. А вночі полетіли «Гради»… Ніколи не думала, що колись буду знати, що це таке. Дійсність нагадувала фільм жахів чи якийсь страшний невпинний нічний кошмар, коли хочеш і не можеш прокинутися.

Ревли снаряди над головою, і здавалося, що от-от упадуть просто на мене. Не могла зробити навіть ковток води, бо зуби зрадливо цокотіли об чашку й трусилися руки…

У підвалі багатоповерхівки, куди перебралися всі сусіди, було дуже холодно, тому ми вирішили залишитися вдома. У передпокої облаштували спальні місця, вікна завісили якимись покривалами. Обстріли не вщухали, і скоро місто залишилося без світла, опалення, зникла вода. І тепер почався справжній жах. Не було їжі, закінчилась вода, холод, здавалося, пронизував до кісток, на телефоні – останні відсотки від заряду батареї, і не можна ніяк дізнатися новини. Навіть сирена перестала працювати. Я лежу в темному холодному коридорі і не розумію, чи я ще жива, і коли ж скінчиться цей жах, а сльози невпинно течуть і течуть з очей, і здається, що разом з ними зникають останні хвилини мого дитинства. Батьки під невпинними обстрілами намагаються десь знайти й купити хоча б хліба й набрати води.

Кожного дня о 5 ранку, наче за розкладом, вилітають ворожі бомбардувальники, і тоді слухаємо й рахуємо вибухи, як правило їх 4-6, і кожного разу тремтить душа: а раптом наступний - по нас?

28 березня 2022 року запам’ятала назавжди. Ми сиділи в коридорі свого будинку з відкритими ротами, щоб звуки вибухів не спричинили контузії. Через декілька хвилин затремтіла підлога, полетіло додолу віконне скло і відчинилися від вибухової хвилі двері. Три верхні поверхи мого будинку були зруйновані.

Ніколи не замислювалася раніше, що таке переживати хвилини, коли думаєш, що зараз помреш. Я в ці дні навчилася молитися…

Я безмежно вдячна нашим захисникам і низько схиляюся перед ними за кожну хвилину свого життя, за те, що знову маю змогу навчатися. Але війна триває, і десь там діти переживають ті ж самі відчуття, що і я…Ми переможемо і страх, і біль втрат, і обов’язково переможемо, бо ж, як писав наш поет Тарас Григорович Шевченко, «Борітеся - поборете, вам Бог помагає! За вас правда, За вас слава І воля святая!»