Наше життя розділилося на 'до' та 'після'. Ми повністю втратили відчуття безпеки та впевненості у завтрашньому дні, все існування стало тривожним і нестабільним. Найважче для мене як для матері - бачити, як дитина реагує на вибухи та нескінченні повітряні тривоги. Ми змушені постійно підлаштовуватися під графіки відключень світла та щохвилини шукати безпечні місця. Наше соціальне коло кардинально змінилося, багато друзів виїхало, і це створює гнітюче відчуття ізоляції та самотності.

Найстрашнішим став день одного з масованих обстрілів Херсону, коли ракети вибухали зовсім поруч із нашим районом. Навколо шалено тремтіли вікна, а дитина сильно плакала від страху. У той момент я відчула повне безсилля, бо не могла гарантувати безпеку своїй сім'ї навіть у власному домі. Дитина вже неодноразово була свідком сильних вибухів та роботи ППО під час нічних обстрілів. Усе це супроводжувалося яскравими спалахами та тремтінням всього будинку, що завдало дитині глибокого переляку.

Попри постійний стрес, ми намагаємося підтримувати його дитинство. Син захоплюється футболом, баскетболом, а інколи малює. Ці заняття - наш єдиний спосіб розвантажити його психіку, відволікти від пережитих жахів та повернути хоча б краплю колишнього спокійного життя.