«Я так мрію, щоб усе було як раніше... Я так мрію, щоб закінчилася ця клята війна... Я так хочу побачити тата...» Таке бажання загадала на свій десятий день народження моя донька Соня. Сьогодні вона вже нічого не загадує. Вона замкнулася в собі, уникає спілкування з родиною та однолітками. Саме тому я так хочу, щоб вона отримала підтримку і мала можливість знову відчути себе дитиною.

Ми родом із невеликого міста Нікополь Дніпропетровської області. На початку повномасштабного вторгнення були вдома. Постійні сирени, перебування у холодному підвалі, безперервні обстріли, відсутність води, електрики, зв'язку, страх в очах людей - усе це дуже швидко пояснило нам, що таке війна.

Ми пережили важку евакуацію евакуаційним потягом. Найболючішим стало прощання з чоловіком, який залишився, та з усією родиною. Доньці було дуже важко звикати до нового місця проживання. Згодом ми повернулися до рідного Нікополя, але активні бойові дії, постійні обстріли та руйнування зробили життя вдома неможливим. Наш будинок зазнав прямого влучання - він залишився без даху та вікон. Це був найстрашніший день для нашої сім'ї. Ми вдруге були змушені покинути свій дім і з 15 червня 2023 року живемо у Дніпрі як внутрішньо переміщені особи.

Попри те, що зараз ми перебуваємо у відносно безпечнішому місці, моральний стан доньки залишається дуже важким. Вона стала замкнутою, не хоче знайомитися і спілкуватися з іншими дітьми, боїться виходити з дому. До війни Соня п'ять років займалася художньою гімнастикою, любила спорт і була активною дитиною. Тепер вона втратила інтерес майже до всього, що раніше приносило їй радість.

Війна забрала у моєї доньки не лише дім і відчуття безпеки. Вона забрала її дитячі мрії. Сьогодні найбільше бажання Соні - щоб усе стало так, як було раніше, і щоб вона знову могла побачити свого тата.