Війна роз'єднала нашу сім'ю, позбавила нас фінансової стабільності і відібрала відчуття безпеки. Найстрашніше те, що сьогодні ми боїмося повертатися додому. Те місце, яке колись було символом затишку, тепер асоціюється лише з небезпекою.

24 лютого ми спали. Рано-вранці мені зателефонувала мама, яка живе біля військової частини, і сказала лише одну фразу: «Це війна». Але ще ввечері напередодні я відчувала, що може статися щось страшне. Тому заправила автомобіль, зняла готівку, зібрала валізу та підготувала документи.

Коли ми сказали дитині, що почалася війна, це стало для неї сильним потрясінням. У неї піднявся ацетон, її нудило. Так організм відреагував на пережитий стрес.

Одними з найстрашніших спогадів залишаються події 3 березня 2022 року, коли горів п'ятий енергоблок в Енергодарі. Кілька ночей поспіль під моїми вікнами рухалися колони військової техніки та людей у напрямку Маріуполя. Від постійних вибухів і детонації я навіть зняла дзеркала зі стін, боячись, що вони впадуть і розіб'ються.

Після переїзду на Захід України ми зіткнулися не лише з необхідністю починати життя заново, а й із відчуттям самотності. Ми почуваємося тут чужими. Хочеться говорити так, як говорили вдома, але це нерідко викликає агресивну реакцію. Через це з'явилося ще більше відчуття ізоляції та втрати власного дому.

Перші місяці війни були важкими і через фінансові труднощі. Ми зіткнулися з гострою нестачею грошей і змушені були думати насамперед про те, як забезпечити родину найнеобхіднішим. Це стало ще одним випробуванням, яке війна принесла в наше життя.