Анна, 1 курс, Вище професійне училище №24 м. Рівненської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не читала книг про війну, не любила читати про смерть, про зниклих безвісти. Хоч наша війна розпочалася давно. Виходить, що ми увесь час знали про неї, слухали з новин, готувалися… Але я ніколи не думала, що війна прийде в мій дім, що хижий світ смерті стане буденним життям, що історія, яку пишуть кров’ю, оголена і трагічна, стане історією моєї родини.

Я - історик горя незагойної рани мого роду. Я силуюсь збудувати храм із убитих почуттів. Моє покоління назавжди запам’ятає той лютий 2024 року. Тепер думаю, що страшні звістки приходять вночі…

Наш Сашко вчинив, як справжній воїн, справжній чоловік і патріот. Брат пішов захищати не тільки Україну, він пішов захищати Європу від найтемнішого зла у світі.

Лист Сашку.

Привіт, Сашо. Ти часто приходиш у мої сни усміхненим та веселим. Ти любиш мене обіймати, як це робить старший брат, котрий спішив на допомогу молодшим братам і сестрам.

-Ти знаєш, що тебе убито? - чужим голосом питаю тебе я.

-Знаю, Анничко, - кажеш, а я уві сні починаю плакати.

Тоді ти підходиш до мене, обіймаєш і йдеш посміхаючись у засвіти, а я – додому. І десь здалеку чую твій голос: «Я живий…».

Сашо, твоє серце було без ненависті, воно було народжене для любові. Хочу, щоб усі почули ті розповіді, котрі ти розповідав мені.

Як було боляче збирати убитих побратимів, ти порівняв хлопців із снопами, які лежали одні біля одного. Брате, ти жалкував, що така родюча земля всіяна горем. Бо ж зійде ще більше горя від таких жнив. А ще ти описав, як збирав побратимів у дощ, що хлопці, ніби плакали, жалкуючи з життям.

Я тоді подумала, що мертві теж плачуть… наш воїне, ти писав, що війна – це тяжка праця, що керувати градами – це самозахист, а не вбивство.

Ти не вибирав слів, описуючи небо, всипане фосфорними бомбами, що плакати замало, коли фосфорна смерть палить усе живе на землі. Ти був піхотинцем, а значить – дивився смерті в очі. Братику, ти мав мрії, плани на майбутнє… А одного разу не вийшов з бою. Мабуть, Бог не зміг зупинити клятий танковий постріл.

Ти помер, а речі уціліли. Твій телефон зберіг відео, де ти у весняному саду ходиш біля яблунь у цвіту. А за кадром звучить пісня: «На могилі моїй посадіть молоду яворину, і не плачте за мною…»

Сашо, моє серце розбите. Часом я не можу чути людського голосу. Почую – і відразу боляче, бо ми живі, а ти – ні. Тепер я знаю свого Ангела в обличчя… Дивлюсь не на землю, а на небо. Нам урочисто вручили твої нагороди. Міркую: за різні заслуги існують нагороди, але однієї бракує – нагороди для матері, яка оплакує смерть сина… За її мовчання і сльози, за її молитви».

Ви питаєте про мій шлях чорних днів війни? Це шлях біля маминої молитви, якою мама латає свою душу…