Грабовська Анна, 1 курс, Вище професійне училище №24 м. Корець Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коробка Олена Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не читала книг про війну, не любила читати про смерть, про зниклих безвісти. Хоч наша війна розпочалася давно. Виходить, що ми увесь час знали про неї, слухали з новин, готувалися… Але я ніколи не думала, що війна прийде в мій дім, що хижий світ смерті стане буденним життям, що історія, яку пишуть кров’ю, оголена і трагічна, стане історією моєї родини.

Я - історик горя незагойної рани мого роду. Я силуюсь збудувати храм із убитих почуттів. Моє покоління назавжди запам’ятає той лютий 2024  року. Тепер думаю, що страшні звістки приходять вночі…

Наш Сашко вчинив, як справжній воїн, справжній чоловік і патріот. Брат пішов захищати не тільки Україну, він пішов захищати Європу від найтемнішого зла у світі.

Лист Сашку.

Привіт, Сашо. Ти часто приходиш у мої сни усміхненим та веселим. Ти любиш мене обіймати, як це робить старший брат, котрий спішив на допомогу молодшим братам і сестрам.

-Ти знаєш, що тебе убито? - чужим голосом питаю тебе я.

-Знаю, Анничко, - кажеш, а я уві сні починаю плакати.

Тоді ти підходиш до мене, обіймаєш і йдеш посміхаючись у засвіти, а я – додому. І десь здалеку чую твій голос: «Я живий…».

Сашо, твоє серце було без ненависті, воно було народжене для любові. Хочу, щоб усі почули ті розповіді , котрі ти розповідав мені.

Як було боляче збирати убитих побратимів, ти порівняв хлопців із снопами, які лежали одні біля одного. Брате, ти жалкував, що така родюча земля всіяна горем. Бо ж зійде ще більше горя від таких жнив. А ще ти описав, як збирав побратимів у дощ, що хлопці, ніби плакали, жалкуючи з життям.

Я тоді подумала, що мертві теж плачуть… Любий наш воїне, ти писав, що війна – це тяжка праця, що керувати градами – це самозахист, а не вбивство.

Ти не вибирав слів, описуючи небо, всипане фосфорними бомбами, що плакати замало, коли фосфорна смерть палить усе живе на землі. Ти був піхотинцем, а значить – дивився смерті в очі. Братику, ти мав мрії, плани на майбутнє… А одного разу не вийшов з бою. Мабуть, Бог не зміг зупинити клятий танковий постріл.

Ти помер, а речі уціліли. Твій телефон зберіг відео, де ти у весняному саду ходиш біля яблунь у цвіту. А за кадром звучить пісня: «На могилі моїй посадіть молоду яворину, і не плачте за мною…»

Сашо, моє серце розбите. Часом я не можу чути людського голосу. Почую – і відразу боляче, бо ми живі, а ти – ні. Тепер я знаю свого Ангела в обличчя… Дивлюсь не на землю, а на небо. Нам урочисто вручили твої нагороди. Міркую: за різні заслуги існують нагороди, але однієї бракує – нагороди для матері, яка оплакує смерть сина… За її мовчання і сльози, за її молитви».

Ви питаєте про мій шлях чорних днів війни? Це шлях біля маминої молитви, якою мама латає свою душу…