Максим, 11 клас, Новосілка, Миколаївська область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 9 років. Я живу з мамою. Коли мене запитують про тата, відповідаю, що мій тато — на небі, серед тисяч інших тат і мам. А ще на небі є діти, маленькі і старші хлопчики і дівчатка, і усіх їх убила війна...

Кожного дня у ліцеї, де я навчаюся, перший урок починається хвилиною мовчання.

Тоді ми з моєю подружкою Богданою уявляємо, як відчиняються двері у клас і заходять усміхнені мій тато, дядько Павло (тато Ангеліни), дядько Сашко (тато Кирила) і Андрій, син нашої вчительки... А насправді у дверях знов нікого немає. Тільки за вікном у парку на каштанах і дубках біліють паперові янголи.

Це ми їх розвісили ще весною, щоб нагадували усім про тих, кого забрала війна, дорослих і дітей.

У неділю ми з мамою ходимо до тата на цвинтар, несемо свіжі квіти з нашого саду. Я розповідаю татові, що допомагаю мамі, піклуюся про неї, як він учив, бо жінки — слабкі.

Я ж тепер старший чоловік у сім’ї і маю маму захищати. Але, мабуть, наша мама все-таки трохи сильна.

Влітку ми їздили на лиман і там тато однієї дівчинки вчив її плавати. Ти, татку теж обіцяв мене навчити плавати і пірнати. Поки що у мене не дуже виходить, але я обов’язково навчуся і покажу тобі. Мама каже, що ти на небі, все бачиш і оберігаєш нас.

Нам дуже не вистачає тебе, тату!

Ми з тобою читали цікаві казки, робили математику, ремонтували твій червоний мотоцикл, вчилися забивати цвяхи, годували жабенят у калюжі, весело проводили час. А тепер тебе не стало. Щодня до нас приходить дідусь, але він не вміє так швидко, як ти розв’язувати складні задачі і зовсім не розуміє, як у наших жабенят можуть бути прикольні імена.

Зовсім недавно у центрі нашого села відкрили алею слави. Там є портрет і мого тата.

І коли я йду вранці до ліцею, а потім повертаюся додому, тато щодня зустрічає і проводжає мене поглядом. Як би я хотів повернутися до хати після уроків, щоб там мене чекав тато! Я б завжди слухався його і ми б поїхали на риболовлю з новими вудочками, які так і чекають у гаражі.

Якось запитав у свого друга Марка, чому моя мама плаче, коли дивиться на наш новий червоний мотоцикл. Але він теж не знає...

Ще у нашій кімнаті довго стояла велика запакована посилка для тата, яку мама не встигла відправити. А потім якось пропала. Дідусь сказав, що відніс усі речі у волонтерський центр.

Мені буває дуже страшно, коли звучить повітряна тривога, особливо вночі. Страшно від реву літаків, які пролітають над нашим домом дуже низько.

Тоді моє серце голосно б’ється біля серця матусі. І щоночі янгол у формі ЗСУ світить далекою зірочкою мені у вікно, щоб я не боявся спати у темряві коло мами. Це моя таємниця. А мама ховає під подушкою татове фото, на якому ми втрьох були щасливі, і тихо плаче, думаючи, що я не бачу.

Ніжно гладить світлину тремтячою рукою і безсило дивиться крізь стіни нашої хати кудись вдаль, тому що мій тато на небі...