Павленко Максим, 11 клас, Подільський ліцей Веселинівської селищної ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сергійчук Тетяна Сергіївна

                                                                 «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 9 років. Я живу з мамою. Коли мене запитують про тата, відповідаю, що мій тато — на небі, серед тисяч інших тат і мам. А ще на небі є діти, маленькі і старші хлопчики і дівчатка, і усіх їх убила війна...

Кожного дня  у ліцеї, де я навчаюся, перший урок починається хвилиною мовчання.

Тоді ми з моєю подружкою Богданою уявляємо, як відчиняються двері у клас і заходять усміхнені мій тато, дядько Павло (тато Ангеліни), дядько Сашко (тато Кирила) і Андрій, син нашої вчительки... А насправді  у дверях знов нікого немає. Тільки за вікном у парку на каштанах і дубках біліють паперові янголи.

Це ми їх розвісили ще весною , щоб нагадували усім про тих, кого забрала війна, дорослих і дітей.

У неділю ми з мамою ходимо до тата на цвинтар, несемо свіжі квіти з нашого саду. Я розповідаю татові, що допомагаю мамі, піклуюся про неї, як він учив, бо жінки — слабкі.  

Я ж тепер старший чоловік у сім’ї і маю маму захищати. Але , мабуть, наша мама все-таки трохи сильна.

Влітку ми їздили на лиман і там тато однієї дівчинки вчив її плавати. Ти, татку теж обіцяв мене навчити плавати і пірнати. Поки що у мене не дуже виходить, але я обов’язково навчуся і покажу тобі. Мама каже, що ти на небі, все бачиш і оберігаєш нас.

Нам дуже не вистачає тебе, тату!

Ми з тобою читали цікаві казки, робили математику, ремонтували твій червоний мотоцикл, вчилися забивати цвяхи, годували жабенят у калюжі, весело проводили час. А тепер тебе не стало. Щодня до нас приходить дідусь, але він не вміє так швидко, як ти розв’язувати складні задачі і зовсім не розуміє , як у наших жабенят можуть бути прикольні імена.

Зовсім недавно у центрі нашого села відкрили алею слави. Там є портрет і мого тата.

І коли я йду вранці до ліцею, а потім повертаюся додому,   тато щодня зустрічає і проводжає мене поглядом. Як би я хотів повернутися до хати після уроків, щоб там мене чекав тато! Я б завжди слухався його і ми б поїхали на риболовлю з новими вудочками, які так і чекають у гаражі.

Якось запитав у свого друга Марка, чому моя мама плаче, коли дивиться на наш новий червоний мотоцикл. Але він теж не знає...

Ще у нашій кімнаті довго стояла велика запакована посилка для тата, яку мама не встигла відправити. А потім якось пропала. Дідусь сказав, що відніс усі речі у волонтерський центр.

Мені буває дуже страшно , коли звучить повітряна тривога, особливо вночі. Страшно від реву літаків, які пролітають над нашим домом дуже низько.

Тоді моє серце голосно б’ється біля серця матусі. І щоночі янгол у формі ЗСУ світить далекою зірочкою мені у вікно, щоб я не боявся спати у темряві коло мами. Це моя таємниця. А мама ховає під подушкою татове фото, на якому ми втрьох були щасливі, і тихо плаче, думаючи, що я не бачу.

Ніжно гладить світлину тремтячою рукою і безсило дивиться крізь стіни нашої хати кудись вдаль, тому що мій тато на небі...